93-річний політичний в'язень Ігор Олещук: Я присвятив своє життя боротьбі за Україну.
Він витримав тортури КГБ, важкі умови шахт Воркути і нині продовжує свою діяльність у музеї політичних в'язнів, де ділиться свідченнями про злочини радянської системи.
Щорічно в третю неділю травня в Україні вшановують пам'ять жертв політичних репресій. Серед тих, хто пережив тортури та ув'язнення, є 93-річний тернополянин Ігор Олещук. У 17 років його заарештували за підтримку повстанців, і він зазнав катувань, а згодом отримав 25 років ув'язнення у таборах суворого режиму. Після смерті Сталіна його термін покарання було скорочено до 8 років. Проте навіть після звільнення Ігор Олещук не залишався у спокої: радянська влада продовжувала його переслідувати, часто викликаючи на допити. У розмові з Укрінформом він поділився спогадами про підпільну діяльність в УПА, жахливі умови в камерах КГБ, важкі реалії роботи на воркутянських шахтах, боротьбу з радянською системою та про перший в Україні музей політичних в'язнів.
"У ЄДИНОМУ ПОМІЩЕННІ ЗНАХОДИЛИ 60 ОСІБ."
Ми зустрічаємося з Ігорем Олещуком на території історико-меморіального музею політичних в'язнів, який розташований у центрі Тернополя, в приміщеннях колишнього слідчого ізолятора КГБ. Ігор Олещук працює тут з 1996 року, хоча зараз його зайнятість становить лише півставки. У своєму поважному віці він проводить екскурсії, ділячись з відвідувачами інформацією про злочини, скоєні радянською владою.
"Це старе обласне управління КГБ, де в підземних приміщеннях було встановлено 28 камер для утримання підозрюваних. У третій камері опинився я, коли мене затримали в 17-річному віці," - ділиться спогадами Ігор Олещук.
Ми спускаємося до підземелля музею. Пан Ігор згадує, як його привезли сюди зі Збаража, знявши з нього одяг. Один із агентів КГБ загострював ніж, намагаючись викликати страх. У той момент 17-річному юнакові було дуже лячно, адже він не знав, чого чекати далі. Його помістили в камеру №3, де в тісному просторі перебували близько 60 осіб.
"Не було ані матраців, ані ліжок, ми спали на всьому, що могли знайти – на спеціальних мішках, на бетонній підлозі. Раз на день приносили порцію їжі, яку готували на вулиці. Це були жахливі умови", - згадує чоловік.
У Тернополі його нечасто били. Тут намагалися переконати його співпрацювати з КГБ, стверджуючи, що він ще молодий і може отримати освіту, якщо погодиться на їхні умови, навіть обіцяли направити його до університету. Ці спроби тривали кілька тижнів, але юнак залишився непохитним у своїй відмові. В результаті його чекав суворий вирок - 25 років у таборах строгого режиму та на шахтах Воркути.
Через 48 років після здобуття незалежності України Ігор Олещук знову опинився в цих стінах, прагнучи зберегти пам'ять про трагічні часи в першому в Україні історико-меморіальному музеї політв'язнів. Він займався розробкою експозицій та збором експонатів. Попри брак фінансів, його глибоке усвідомлення важливості цієї справи не залишало сумнівів у необхідності цього проекту.
Ігор Андрійович демонструє мені виставкові зали, присвячені національно-визвольній боротьбі на теренах Тернопільщини. Тут можна побачити експонати, що належать політичним в'язням, архівні документи, а також одяг повстанців, їхню зброю, макети криївок та таборів, де проходили покарання українці...
"Мій співрозмовник розповідає: 'Вже 29 років я виконую обов'язки старшого наукового співробітника в музеї політв'язнів, а також протягом 31 року обіймав посаду заступника голови Товариства політв'язнів та репресованих. Крім того, 16 років я очолював комісію Тернопільської обласної ради, що займалася питаннями відновлення прав реабілітованих. Моя боротьба за Україну триває вже майже 80 років - з 1946 року'."
"Мене затримали під час уроку історії."
Прошу Ігоря Андрійовича більше розповісти про своє життя. Він радо погоджується і з усмішкою згадує свої дитячі роки у селі Чорний ліс на Збаражчині, де він народився 21 травня 1931 року, свою велику родину, яка шанувала все українське і так виховувала своїх дітей.
Мої двоюрідні брати та сестри були залучені до підпільної діяльності. Вони часто навідувалися до нас, і моя мама допомагала їм — прала їхній одяг і готувала їжу. Вони спілкувалися зі мною, приносили різноманітну літературу, журнали, що виходили в нашій області, а також відозви, адже готували мене на роль зв'язкового. У 15 років я став членом юнацької ОУН і отримав псевдонім "Грушка". Моє завдання полягало в тому, щоб щомісяця писати звіти про арешти, вивезення на Сибір, обшуки, а також про осіб, яких підозрювали у зраді або співпраці з ворогом, а також про всі важливі події. У 1948 році нашу районну криївку викрили. Повстанці, що перебували в ній, вчинили самогубство, аби уникнути арешту. Перед смертю вони намагалися знищити всі документи, що зберігалися в криївці, але їм це не вдалося повністю. Серед знайдених паперів виявили мій третій звіт, підписаний псевдонімом "Грушка", - згадує чоловік.
У цьому звіті, серед інших тем, було наведено випадок, що стався в школі, де навчався Ігор Олещук. Під час уроку історії вчитель охарактеризував Івана Мазепу як зрадника. Ігор, який уже встиг ознайомитися з трилогією Богдана Лепкого "Мазепа", разом із своїми однокласниками вирішив заступитися за Мазепу, пояснюючи вчителю, що гетьман боровся за незалежність України.
"Після цього кагебісти взяли контрольні роботи зі школи, зрівняли почерки і так мене викрили. Під час уроку історії мене арештували. Далі приїхали додому і почали переглядати літературу, яка в мене є. Я мав багато історичних книжок, виданих Тиктором, було "Великі роковини" Франка зі словами "Довго нас наруга жерла, досі нас наруга жре. Та ми крикнім: "Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!" І ще знайшли конспект з історії, написаний на тому ж папері, що звіт, тією ж ручкою", - ділиться спогадали Олещук.
Спочатку юнака тримали під вартою у Збаражі, де його жорстоко били по обличчю, штовхали ногами, обливали водою та продовжували насміхатися. Коли він зізнався, що написав звіт, почали допитувати його про можливу співпрацю, цікавлячись, чи були його батьки в курсі, як він спілкувався з повстанцями.
"Мені пощастило, що я проходив один по справі і ніхто проти мене не свідчив. Тому, щоб захистити свою родину і відвести від них підозру, я придумав свою версію. У мого дядька Марка по сусідству був дерев'яний амбар. Це маленький будиночок з дошок, на високих фундаментах, де зберігалося зерно. І я казав, що ложив під камінь звіти і так тримав зв'язок. Мене довго допитували, хто в селі зв'язаний з повстанцями, про моїх двоюрідних братів. Я їм пояснював, що вчуся, що не маю часу і нічого про це не знаю", - пригадує пан Ігор.
Після цього Ігоря Олещука етапували до Тернопільського слідчого ізолятора КГБ. В подальшому, 22 листопада 1948 року, військовий трибунал виніс вирок, засудивши його до 25 років ув'язнення в таборах суворого режиму.
ПІД ЧАС УВ'ЯЗНЕННЯ НА ВОРКУТІ ВИВЧИВ МЕДИЦИНУ
На Воркуту в'язнів везли близько півтора місяця у товарних вагонах. Годували один раз на день оселедцями і перевареною водою.
"Коли ми прибули, температура опустилася до 40-50 градусів морозу. На шахті ми змушені були працювати по 10-12 годин на день, що було надзвичайно тяжким завданням. Харчування залишало бажати кращого, і це призводило до проблем зі здоров'ям, включаючи дистрофію. У таборі нас називали "доходягами". Я кілька разів потрапляв до лікарні через ці труднощі. Згодом я захворів на жовтяницю. На щастя, мені зустрілися добрі та уважні лікарі, які не лише допомогли мені одужати, але й сприяли переведенню на легшу працю", - згадує Ігор Андрійович.
За словами цього чоловіка, українці, які відбували ув'язнення, намагалися підтримувати одне одного, щоб встояти у цих важких умовах. Зокрема, в бараці він зустрів фельдшера з Житомира Миколу Кладченка, який порадив йому отримати медичну освіту, що могло б полегшити його життя в шахті. Микола навіть приніс йому підручники з медицини і допоміг освоїти основи цієї науки.
Завдяки цьому навчанню і практичним знанням, які він зміг здобути завдяки підтримці Миколи Кладченка, Ігор Олещук зміг працювати помічником фельдшера і надавав першу допомогу ув'язненим робітникам шахти, згодом його перевели на посаду санітарного лікаря, згодом - фельдшера. Йому щоразу змінювали роботу через добре ставлення до в'язнів, яким він завжди допомагав. До прикладу, працюючи санітарним лікарем, він списав 300 кілограмів зіпсованих оселедців, які хотіли дати на вечерю в'язням. Або ж намагався переконати керівництво, щоб робітники у сильний мороз та вітер не йшли на роботу через загрозу обморожень.
Після Смерті Сталіна і повстань у таборах навесні 1953 року з'явився указ про часткову амністію для малолітніх політв'язнів - звільняли тих, хто відсидів одну третину. На той час Ігор Олещук відсидів 6 років, а всього потрібно було 8. Тож із медичної служби він перевівся на роботу в шахті, щоб завдяки перевиконанню плану швидше закінчився термін ув'язнення.
Після закінчення терміну чоловікові відмовили у видачі паспорта, видавши лише довідку. Він вирішив написати скаргу, оскільки це було порушенням указу, що стосується звільнення неповнолітніх в'язнів. І через місяць йому нарешті повернули паспорт.
У липні 1956 року Ігор Олещук зміг повернутися на рідну Тернопільщину. З Воркути він їхав через Київ, переночував там і вирушив на пароплаві на могилу Шевченка. Зізнається, досі пам'ятає це неймовірне відчуття щастя, що він уже вдома, в Україні, що здійснилося те, про що він мріяв майже сім років.
НАЙГОЛОВНІШЕ - ВИХОВУВАТИ МОЛОДЕ ПОКОЛІННЯ ЯК ПАТРІОТІВ.
По поверненню в Україну Ігоря Олещука не залишали в спокої — він не раз потрапляв під допити в КГБ. Проте він не складав руки і активно протистояв радянській системі, прагнучи відновити своє право на гідне життя, яке в нього відібрали. Завершив навчання у вечірній школі та вступив до університету на факультет інженерії. Одружився, а разом із дружиною Надією виростив трьох синів.
"Під час мого ув'язнення я поглиблено вивчав медицину, тому добре розумію фізіологію людини і постійно працюю над собою. Щодня займаюся фізичною активністю і виконую різноманітні вправи. Крім того, стежу за своїм харчуванням, намагаючись дотримуватися збалансованого раціону. Практично щодня вживаю горіхи та яблука. І, звичайно, важливо не забувати про рух, адже він є основою життя", - з усмішкою говорить Ігор Андрійович.
Він майстерно декламує вірші, виконує українські пісні та пам'ятає безліч таборових творів, створених українцями, які пережили ув'язнення. Жартує, що його роль полягає в тому, щоб залишатися живим експонатом музею політв'язнів, справжнім свідком історії та злочинів радянської системи.
Я звертаюся до Ігоря Андрійовича з питанням про те, які пріоритети має мати українське суспільство в цей непростий період. Він підкреслює, що найважливішим є зосередитися на національно-патріотичному вихованні молоді. Це означає, що діти повинні активно залучатися до діяльності Пласту, брати участь у різноманітних вишколах і формувати свою свідомість як гідні громадяни України.
"Для того, щоб наша країна стала сильною, необхідно, аби еліти діяли в єдності та спільно. Вже більше ста років триває боротьба за українську державність, і вона ніколи не припинялася. Важливо, щоб українці об'єдналися як нація в цій боротьбі," - підкреслює Ігор Олещук.
