Лукашенко, якого ми більше не маємо.

У неділю, 26 січня, в сусідній Білорусі пройдуть так звані "вибори президента". Насправді ж це буде сумна імітація виборчого процесу з участю незмінного лідера Олександра Лукашенка.

Перебуваючи на чолі держави більше тридцяти років, білоруський лідер став символом епохи. У часи, коли авторитарні режими виглядали як пережиток минулого, він зумів створити власну диктатуру і дожити до періоду, коли авторитаризм знову набуває популярності.

У цьому контексті географічна сусідство та спільна радянська спадщина змушують нас постійно порівнювати Україну з Білоруссю під керівництвом Лукашенка.

Білорусь являє собою альтернативну державу. Вона слугує нагадуванням про той шлях, яким не обрала рухатися наша країна у 1990-х, 2000-х та 2010-х роках.

Це українське "It Can't Happen Here": за аналогією до однойменного роману Сінклера Льюїса, в якому описувалася гіпотетична перемога фашизму в США.

То чому пострадянська Україна не перетворилася на Білорусь № 2, а Білорусь не стала другою Україною? Чому протягом тридцяти років у нас змінилося шість президентів і перемогли два Майдани, а наші сусіди за ті ж тридцять років не змогли позбутися непотоплюваного диктатора Лукашенка? З цього приводу існують два погляди.

Згідно з однією з версій, українське суспільство не зустрілося з такими серйозними викликами, як білоруське. За часів Кучми та Януковича спроби обмеження свободи були значно менш жорстокими у порівнянні з режимом Лукашенка. В Україні ніколи не існувало справжнього авторитарного режиму, тотальної цензури або потужної репресивної системи, яка б повністю підпорядковувалася владі.

Якщо українські революціонери мали можливість опертися на легітимну парламентську опозицію або впливових олігархів, які відстоювали свої інтереси, то білоруські противники режиму Лукашенка не мали подібних варіантів. В цілому, українці мали більш сприятливі історичні умови в порівнянні з білорусами.

Інша точка зору полягає в тому, що різні історичні обставини є не результатом випадковості для України, а свідченням її власних досягнень. Наша держава змогла уникнути білоруських викликів, оскільки успішно нейтралізувала їх на ранніх стадіях.

Протягом багатьох років Україна не дозволяла жодному з президентів занадто зміцнити свої позиції, запобігаючи повній концентрації влади. У країні виникали механізми стримування та противаг, зокрема у вигляді олігархічних груп, які відігравали важливу роль у політичному житті. Це ускладнювало виникнення справжнього авторитаризму та формування потужного репресивного апарату, оскільки подібні тенденції зупинялися на початкових етапах. Все це стало можливим завдяки глибоко вкоріненому прагненню до свободи, яке закладене в українському народі майже на генетичному рівні.

Хоча в Україні існує глибоке переконання в прагненні до свободи та відразі до авторитаризму, це уявлення не зовсім узгоджується з певним неприємним аспектом, який деякі могли б хотіти залишити поза увагою. Протягом тривалого часу Олександр Лукашенко залишався улюбленцем багатьох українців, будучи найвідомішим закордонним лідером у нашій країні.

Згідно з опитуванням, проведеним групою "Рейтинг" восени 2019 року, 66% українців ставилися до Лукашенка позитивно і лише 15% - негативно. (Для порівняння: до лідера народних антипатій Путіна тоді ставилися негативно 71% респондентів, а позитивно - 15%).

Після Євромайдану багато з нас почали підтримувати особу, яка в своїй державі усунула політичну конкуренцію, обмежила свободу слова і не відмовлялася від фізичного усунення своїх суперників.

Серед його прихильників зустрічалися як затяті "совки", так і українські патріоти. Для деяких Лукашенко уособлював ефективного управлінця і надійного гаранта соціально-економічної стабільності. Для інших він був символом білоруського суверенітету і захисту від можливого поглинання з боку Росії.

Усі пригадують сфальсифіковані вибори президента Білорусі в серпні 2020 року та масові акції протесту, які відбулися слідом за ними. Але мало хто пам'ятає, що напередодні виборів одне з найбільш компліментарних інтерв'ю з білоруським правителем вийшло саме в Україні.

Олександр Лукашенко запевнив журналіста Гордона, що "російські війська ніколи не перетнуть кордон Білорусі з Україною", і поділився своєю думкою про те, як у 2014 році українська влада повинна була протистояти "зеленим чоловічкам" у Криму.

Своєю чергою інтерв'юер намагався потішити білоруського диктатора: "Після того, що ви сказали, про одне жалкую: що керували Україною тоді не ви. Чесно кажу".

Після придушення масових протестів 2020-го та зближення білоруського режиму з Москвою ставлення до Лукашенка в Україні погіршилося. Однак у 2021 році у нього все ще зберігалася велика армія симпатиків: 36% респондентів, опитаних КМІС, довіряли самопроголошеному президентові Білорусі. За цим показником він випереджав і Джо Байдена, і Емманюеля Макрона (інші західні лідери в опитуванні не фігурували).

До речі, у той час білоруський лідер здобув значну популярність серед українських коронаскептиків завдяки своїй опозиційній позиції під час пандемії COVID-19.

І лише 24.02.2022 Олександр Лукашенко був остаточно втрачений для українців як позитивний персонаж та об'єкт народних симпатій. Для цього йому довелося перетворити Білорусь на кремлівський протекторат і плацдарм військової агресії проти України.

По суті, значна частина з нас визнала негідником не багаторічного диктатора Лукашенка, а лише путінського поплічника Лукашенка.

24 лютого 2022 року Київ та Мінськ опинилися по різні боки фронту. Поки українці протистоять російському вторгненню, білоруський режим обслуговує нашого ворога.

Проте війна також частково стерла численні риси, які протягом багатьох років вирізняли нас серед авторитарної Білорусі.

Внаслідок агресії з боку Росії Україні довелося призупинити політичну діяльність на певний час; зосередити всю владу в єдиному центрі прийняття рішень; позбутися попередніх механізмів контролю та балансів; суттєво посилити силові структури та надати їм значну кількість нових повноважень.

Виявилося, що все це так чи інакше функціонує і в нашій країні.

А після завершення війни - чи її гарячої фази - ми маємо наново намацати прийнятну для України цивілізаційну модель. І тоді звичне порівняння із сусідньою країною може обернутися новими незручними питаннями.

Якщо лукашенківська Білорусь багато років виступала в ролі українського "It Can't Happen Here", то що саме треба мати на увазі під "It"? Піти шляхом Білорусі - значить капітулювати перед Москвою та перетворитися на російський протекторат?

Чи можливо теоретично пройти шлях Білорусі, зберігаючи українську ідентичність, але при цьому відмовившись від політичної конкуренції та ліберальної демократії?

Якщо раніше більшість українців підтримували Лукашенка, поки білоруський диктатор не підпорядкувався Путіну, то чи задовольнить їх власний авторитарний лідер, якщо він не стане підконтрольним Кремлю?