"Нас вивезли на килимах. Наші вже почали вважати, що ми 200". Це епізоди з життя 23-річного Героя України, бійця ССО на прізвище Кекс, які залишаться поза увагою кінематографа.

- Є біль? - поцікавилися у 23-річного бійця спецназу з позивним "Кекс", перш ніж підняти його на борт гелікоптера.

- Болить.

Командира групи 73-го морського центру ССО на прізвище Кекса планували евакуювати з Херсона до Одеси після серйозного вогнепального поранення, яке він отримав на Кринках. Це сталося вже третій раз, і це поранення виявилося найважчим для нього.

Коли вертоліт піднявся вгору, солдат перебував в напівнепритомному стані. У його пам'яті залишився лише момент, коли йому зробили укол знеболювального, а далі настала глуха темрява. Прокинувшись у шпиталі, він відчув сильний біль у животі.

Кекс завжди вважав за краще проводити час на самоті. Проте, коли він прокинувся в лікарняній палаті, його охопило нове відчуття — вперше він усвідомив, що таке справжня самотність.

Він не мав сім'ї та місця на карті, яке міг би назвати домом. Армія стала для нього усім, але в цей момент поруч не було нікого з побратимів. Лише час, що тягнувся, як клей, спогади про загиблих і думки, які точили його зсередини.

Кекс відправився на фронт, коли йому виповнилося майже 19 років. На той момент він мав уявлення про війну лише з кіно, і навіть не міг уявити, які драматичні події чекають на нього попереду.

На відміну від свого улюбленого персонажа з бойовиків, Джейсона Стетхема, цей хлопець не відправляв злочинців у небуття в Нью-Йорку чи Токіо, але зате подолав Кринки й побував на острові Великий Потьомкін.

У його житті трапилися тривалі місяці боротьби за виживання в плавнях Дніпра, військова операція біля Антонівського мосту, рятування союзних військ з оточення поблизу Веселого, звільнення Правобережної частини Херсонщини та відновлення позицій у лісах Курщини.

Кекс подолав численні населені пункти, назви яких вже важко відтворити у своїй пам'яті. Декотрі з них нагадують йому про жахливі звуки — автоматні черги, свист снарядів і "булькання", що виникає, коли касетні снаряди потрапляють у воду.

Але були й місцини, які тепер відгукуються тишею, бо групі Кекса вдалося деокупувати їх без жодного пострілу.

Хоча Кекс стверджує, що його життя не таке вже й епічне, як у кіногероїв спецпризначенців, на думку голлівудських режисерів, варто було б подумати про адаптацію деяких моментів його історії на великий екран.

Кекс виріс у маленькому селищі на Херсонщині, але коли він згадує його зараз - у голосі не чути сентименту.

Єдиним улюбленим куточком юнака була мальовнича місцевість з річкою, що звивалася серед пагорбів. В дитячі роки він збираючи траву для своїх кроликів, а в підлітковому віці шукав там втечу від сімейних клопотів.

"Мої спогади про це селище залишилися найнеприємнішими в житті. Колись, коли там текла річка, місцевість виглядала просто чудово. Але після того, як річка пересохла, все стало нудним і сіруватим", - ділиться він.

У Кекса немає яскравих спогадів про своє дитинство. Коли він був ще зовсім малим, його влаштували в дитячий будинок, а згодом знайшли нових опікунів. Про них хлопець говорить обережно, лише зрідка натякаючи на складності, що супроводжували його перші роки життя.

"Якщо чесно, у нас з ними не склалося. Були часті приводи в міліцію, бо я з дому тікав. Потім, коли мені 16 стукнуло, в мене вийшло повністю від них піти. А коли я став повнолітнім, то відмовився від них", - каже він.

Кекс завжди мріяв бути військовим та обожнював бойовики. Коли в нього ще не було улюбленої автоматичної гвинтівки М4, він грався з палицями, "стріляючи" в уявного противника.

Попри відсутність патріотичного виховання хлопець завжди знав, що Росія - ворог.

Коли війна розпочалася в 2014 році, я вже мав певне уявлення про те, що відбувається. Мої опікуни, як мені здавалося, мали проросійські погляди. Вони постійно переглядали Перший канал і російські новини. Я намагався ігнорувати їхні думки та не звертати на них уваги.

Наблюдав за Майданом, за війною в Донецьку і Луганську. Думаю, з того все і почалося - мене смутило, що до нас увірвались і почали чудити якусь непонятну двіжуху".

У 2020 році, коли Кексу виповнилося майже 19 років, він вирішив приєднатися до армії. Спочатку він мав намір відслужити строкову службу та підписати контракт зі десантно-штурмовими військами, але після проходження курсу молодого бійця його плани зазнали змін. Рекрутери з Сил спеціальних операцій приїхали до навчального центру в пошуках нових кандидатів.

Кекс раніше не знав про ССО, але історії про діяльність спецпризначенців справили на нього велике враження. Через кілька днів він вже проходив навчання в Очакові.

"Нам демонстрували привабливі зображення - звісно, це викликало наш інтерес. Сама служба, якщо бути відвертим, виявилася зовсім іншою, ніж я уявляв. Тоді ми ще не мали уявлення, що таке ССО. Я вважав, що спецназ - це щось неймовірне, ніби супергерої в особливих костюмах. Але насправді все виявилося трохи простішим, ніж я гадав," - розповідає він.

Наступили місяці інтенсивних тренувань та стрес-тестів. Спеціалісти з бойового підрозділу долали дистанції, виконували віджимання, переносили важкі колоди вагою до 300 кілограмів та ящики з боєприпасами. Вони також займалися «холостим» вогнем, тренуючись зі зброєю без використання набоїв. Крім того, виконували завдання на службі та займалися прибиранням території — все за стандартами звичайної армійської служби.

Кексові завжди імпонували дисципліна, організованість і чіткість. Хоча служба виявилася не зовсім такою, як він собі уявляв, у 73-му морському центрі ССО він, зрештою, знайшов своє місце серед однодумців.

Позивний був обраний випадково: спершу він використовував "Абрикосик", потім перейшов на "Рексик", але врешті-решт найбільше йому підійшов "Кексик" (або "Кекс", якщо підходити до цього питання з усією серйозністю).

Спочатку він працював у військових зв'язках. Після цього пройшов навчання з інженерії і отримав посаду заступника командира групи. З часом його призначили на роль командира. Навіть після третього поранення він не покинув армію, а став інструктором.

Своє рідне селище Кекс він залишив ще до досягнення повноліття і більше ніколи не повертався туди. З першого дня масштабного конфлікту воно потрапило під контроль російських військ.

Для мене Херсонщина - це просто край, де я з'явився на світ і провів молодість. Повернення додому не викликає особливого бажання. Я прагну відстояти своє село так само, як і будь-яке інше, скажімо, в Запоріжжі.

Березень 2022 року. Село Х, яке поки що не можна називати з безпекових причин. Українські військові вже відбили тут російську атаку, але противник готується до повторного наступу. Групі Кекса доводиться повертатися, щоб знову зустріти ворога.

Кекс сідає на заднє сидіння броньованого "Хаммера", не підозрюючи, що незабаром йому належить зіткнутися з однією з найризикованіших пригод у його житті.

В автомобілі сидять троє. За кермом знаходиться друг Вовчик, а поруч із ним – лідер команди.

"Була інформація, що противник планує взяти в кільце село Х, але тоді все дуже швидко мінялося і з взаємодією було дуже погано.

Виїхали ми близько третьої години ночі. Не встигли ані відпочити, ані перекусити. Я вже по дорозі трохи зім'явся, хотів задрімати. Прокинувся, почувши, як командир вигукує: "Газу!". Розплющив очі, але не міг зрозуміти, що відбувається. Темрява. По "Хаммеру" щось стукотить. З обох боків - спалахи і вибухи", - ділиться спогадом хлопець.

Спецпризначенці навіть не доїхали до села Х, бо нарвалися на російську колону з 80 одиниць техніки. З халепи тікали на прострелених колесах, і Вовчик ледь-ледь викручував кермо, яке вже не слухалось.

Ми вирушили в дорогу, але натрапили на блокпост. Командир вирішив, що це свої, вистрибнув з машини і закричав "Слава Україні!"... А виявилося, що там зовсім інші люди.

Я почув вигук: "На землю! Виходьте з автомобіля!". І одразу ж почалася стрілянина. Командира врятувала установка Харріса, що перебувала всередині. Все навколо вибухнуло, але йому пощастило – лише руку поранило.

Я встиг поглянути на обличчя бурята, який намагався відчинити мої двері, і миттєво почав стріляти з бедра. Проте ці двері були досить важкими, і йому не вдалося їх відкрити належним чином, - ділиться Кекс.

На щастя, двері автомобіля витримали найважчий удар. Командира захопили в полон, а його підлеглі отримали осколкові поранення.

Вовчик з усієї сили натиснув на педаль акселератора. "Хаммер" рвонув уперед ще приблизно на сто метрів, а потім раптово зупинився. Тоді військові стрибнули з машини і кинулися в поле. Побачивши, що наближається російська техніка, вони швидко сховалися в трансформаторній будці.

"Ну що, підемо в атаку?" - запитав Вовчик, тримаючи в руках РПГ.

"Ні, брате, краще обійдемося без цього," - сказав Кекс, адже в одній з автівок міг перебувати захоплений командир.

Колона пройшла повз. Хлопці вирушили до найближчого села, яке вже було під контролем росіян. Перша-ліпша хата, яка виявилася порожньою, стала для спецпризначенців тимчасовим сховком. Звідти вони бачили, як горів їхній "Хаммер" і детонував боєкомплект.

Кекс та Вовчик обмінялися першою допомогою, скинули свої речі, а потім вирушили на пошуки допомоги серед місцевих жителів.

"Ми зустріли діда, і, слава Богу, він виявився прихильником України. Він дав нам трохи тютюну, загорнутого в газету, і ми скрутили саморобні цигарки. Люди допомагали нам їжею, приховали нашу зброю і вигадали для нас правдоподібну легенду," - розповідає хлопець.

У цьому самому районі вони також чули звуки пострілів. Здається, російські солдати натрапили на військове спорядження в покинутій оселі, але так і не зрозуміли, що його власники все ще перебувають у схованці в селі.

За кілька днів чоловік, який евакуйовував цивільних із прифронтових територій, погодився допомогти спецпризначенцям. Їх, поранених, замотали в килими і врятували з окупації.

"Нас перевозили в килимах. Ми сховалися під ними, і жоден автомобіль не зупинився, - розповідає герой."

Нас евакуювали і привезли в лікарню. У "Хаммері" я залишив свій iPhone 11 Pro, який придбав всього за два дні до цього. На щастя, у Вовчика виявився телефон під рукою. Завдяки цьому ми змогли зв’язатися. Наші вже почали панікувати і вважали нас "200".

Група Кекса натрапила на колону з 80 одиниць, яка в подальшому була знищена українськими пілотами.

Командира, який потрапив у полон, обміняли.

Одного дня Вовчик зустрів свою долю.

Осінь 2022-го року.

Українські збройні сили звільнили Херсон та Правобережжя під час проведення контрнаступальних дій. Кекс брав участь у визволенні населених пунктів, таких як Наталине, Новобратське, Петрівка, Хрещенівка, Петропавлівка, Шевченкове та Нововоскресенське.

"Коли нас зустрічали з квітами та сльозами на очах, це було надзвичайно зворушливо. Проте, зізнаюся, у мене виникла певна недовіра. Люди почали говорити: 'Ось той спілкувався з росіянами, той пив з ними горілку, а цей може нас зрадити'. Проросійські настрої насправді існують, тому ми намагалися зберігати дистанцію. Але все ж було приємно чути слова подяки від людей," - ділиться молодий чоловік.

У певні райони група спецпризначенців проникала досить безперешкодно, слідуючи за гарячими слідами російських військ, які поспішно відступали.

"Тоді ми звільнили п’ять сіл, і жоден постріл не пролунув", - пригадує Кекс.

Втім, доля рідко була настільки милосердною. Попереду на бійця чекали Дніпровські плавні, де він воював і в 2023-му, і в 2024-му році.

Спеціаліст зі спецпідрозділу згадує: у плавнях одна секунда тягнеться, як ціла година. Під ногами відчувається суміш піску, болота та трясовини. Влітку страждаєш від спекотного сонця, а докучливі комарі не дають спокою, тоді як поряд із човнами розриваються російські снаряди.

У цій особливій "екосистемі" Кекс зазнав свого другого поранення. Восени 2023 року військові підрозділи ССО висадилися на острові Великий Потьомкін, який з 2025 року буде називатися Великий Вільховий. Під час проведення операції з очищення території вони стали мішенню для точного мінометного обстрілу. Три снаряди вразили їх позиції, на яких не було жодних укриттів чи дерев.

Кекс встиг впасти, але уламок з 80-ої влучив йому в спину. Двоє його товаришів також отримали поранення, один з них серйозно постраждав у ноги.

"Спочатку мене не змогли евакуювати миттєво. Мене витягли з-під обстрілу та надали необхідну допомогу. Завдяки адреналіну мені вдалося самостійно дійти до місця евакуації. Протягом двох діб маршрут піддавався обстрілу — як мінами, так і "Градами", а також фосфорними боєприпасами. Але, на щастя, далі ми вже подорожували на човні, і за десять хвилин я опинився в лікарні," — ділиться своїм досвідом Кекс.

Третє і найсерйозніше поранення він отримав того ж року в селі, назва якого тепер викликає асоціації не з криницями, а з небезпечною і складною операцією. Це село – Кринки.

Ознайомтеся також: Які події насправді мали місце в Кринках. Невідома історія десанту морських піхотинців на лівому березі Дніпра.

Група "Кекс" отримала завдання провести бійців морської піхоти через річку, підготувати їх до штурму та очистити територію від російських позицій. Для забезпечення переправи планувалося використати туман, але він несподівано почав розсіюватися. Спецпризначенці стали видимими, як на долоні, а піхотинці трохи затрималися.

Кекс прикривав побратимів вогнем із РПГ і, зробивши черговий постріл, припустився помилки. Замість того, щоб, як завжди, одразу впасти, сів на коліно й почав знімати використану трубу, щоб не тягнути з собою. Раптом відчув різкий біль у спині, ніби хтось вдарив шокером у хребет.

Мене сильно вдарило, і я впав на землю. Болюче відчуття пронизало все тіло. Далі все сталося ніби в тумані. Мої побратими потім розповідали, що я пролежав без свідомості приблизно десять хвилин...

Почалася стрілкотня, побратими прикривали мене і витягали під обстрілами. Один отримав кулю - вона прошила руку і зайшла в стегно".

Евакуація з плавнів тривала годинами. Кекса несли, кілька разів переправляли човнами, везли машиною, аж поки не дісталися до Херсона. Кожна виямка чи купина на шляху віддавала болем у всьому тілі.

Куля завдала шкоди кишківнику, вразила сечовий міхур і торкнулася апендикса. У лікарні Кекса терміново прооперували, а потім транспортували вертольотом до Одеси.

Протягом півроку він жив зі стомою. Фізичний дискомфорт став його невід'ємною частиною, але найскладніше було справитися з внутрішніми переживаннями.

"Я мав такі чудові плани, але це мене сильно вразило. Я ще хотів трохи побігати, як раптом - знову третій раз. Думав, господи, скільки ж можна витримати?" - висловлює своє обурення військовий.

Кекса манило на фронт до товаришів. Він не прагнув ні до читання, ні до спілкування з іншими - просто розташувався і насолоджувався музикою гурту "Норд Дівіжн".

Ситуація покращилася лише через рік, коли він знову став до служби і знову опинився серед товаришів. Після того, як він трохи прийшов до тями, Кекс вирушив на Курщину, де йому більше не дозволяли брати участь у бойових операціях.

Пізніше йому присвоїли звання Героя України. Проте, якщо ви самі не піднімете цю тему, він, швидше за все, ніколи не згадає про це.

Званням Героя України Кекса нагородили у грудні 2024 року - як він вважає, не за конкретне завдання, а за низку операцій, у яких брав участь.

Офіційної церемонії нагородження не відбулося - юнак навіть не здогадувався про те, що для нього готують сюрприз. Хоча його товариші зазвичай були в захваті, сам Кекс відчував суперечливі емоції.

- Які враження були, коли отримали Героя України?

- Страшно. Дуже страшно, якщо чесно. І, знаєте, дуже сильне відчуття провини. Останнім часом у мене таке відчуття, що це не моя нагорода.

Найцінніші миті в його житті не пов'язані з отриманням нагород, а з тими хвилинами, коли його товариші були поряд. Артем та двоє Вовчиків - це найдорожчі друзі, яких він вже не має.

Наш герой зустрів одного з Вовчиків ще під час служби на Десні, коли тільки починав свій шлях. Разом вони вирішили приєднатися до 73-го морського центру, пройшли всі етапи підготовки і виявилися в одній команді.

Родина іншого Вови тепло прийняла Кекса, ніби він був їхнім. Вперше в житті він відчув, що таке бути частиною сім'ї, а не просто жити під наглядом.

Проте після втрати Вови спілкування з його родичами стало для Кекса справжньою складністю. Він розповідає, що відчуття "вини вцілілого" іноді заважає йому відповісти на дзвінок або зателефонувати їм.

"Пора вже роздуплятися", - відповідає Кекс, коли ми питаємо, що б він порадив молоді, яка не надто цікавиться подіями на фронті.

Спеціаліст з особливими завданнями прагне ігнорувати своїх ровесників, проте їхня безтурботність все ж викликає у нього смуток.

"Чому одні готові пожертвувати своїм життям, тоді як інші просто насолоджуються латте, не звертаючи уваги на нічого?" - запитує він.

Одне Кекс знає точно: він ніколи б не проміняв свою молодість, сповнену фронтових пригод, чорного гумору та побратимства, на цивільне життя. Хоча Кексу лише 23 і він продовжує шукати себе, у ССО він знайшов своє покликання.

Він відчуває справжнє задоволення не під час подорожей або в київських пабах, а в ті моменти, коли, завершивши тривале завдання, знімає свої берці.

"Те, що я роблю, є правильним, і це найважливіше. На мою думку, сидіти в тік-току, знімати відео, ділитися репостами та ходити до спортзалу - це безглузда метушня," - висловлює він свою думку.

Що мотивує його захищати Україну після трьох поранень? Як він, не маючи відчуття дому, відчуває для себе Україну? У повітрі зависає пауза. Кекс замислюється.

Моя любов до України корениться в тому, що саме тут я з'явився на світ і виростав. Незважаючи на все, моя душа невпинно тягнеться до рідної землі. Як це можна пояснити? Відповіді не маю...

Не можу стверджувати, що для мене батьківщина — це лише мої близькі... Все, що мені дороге, — це армія. Я відчуваю велику любов до армії.