Третя світова війна на горизонті, і ми вже опинилися в її епіцентрі.
Суть питання полягає не в тому, коли розпочнеться Третя світова війна, а в тому, чи здатні ми виявити її динаміку та структуру, поки вона ще не перейшла в критичну стадію. Багато аналітичних центрів поза зоною бойових дій вважають цю стадію ще невизначеною в майбутньому. Проте для нас вона триває вже понад три роки, і якщо бути відвертими, її контури почали формуватися значно раніше.
Прагнення країн авторитарного блоку (Росія, Іран, Північна Корея, Китай) домогтися своїх цілей за допомогою сили зростає у міру загострення слабкостей, які демонструє колективний Захід у своїй оборонній спроможності. США намагаються приховати ці недоліки раптовими змінами у своїй стратегії, але це може призвести до ще гірших наслідків і підвищити ймовірність виникнення конфлікту між Пекіном і Вашингтоном, особливо у контексті ситуації навколо Тайваню.
Після завершення Холодної війни західні держави стимулювали в Європі програму, яку можна назвати помірним, але послідовним роззброєнням. Це стосувалося не лише України, а й багатьох інших країн Центрально-Східного регіону. Риторика, підкріплена грошима і символічними обіцянками, була простою: демократія замість армії, інтеграція замість безпеки, м'яка сила замість військового балансу. Вся архітектура цієї стратегії базувалась на припущенні, що світ вийшов із фази великих війн, а основною небезпекою є політична нестабільність і нереформовані режими. Така структура просто не могла зреагувати по-справжньому адекватно ні на війну 2008 року в Грузії, ні на початок війни в Україні в 2014 році. Вона виключала саму можливість тих подій, які зруйнували її саму як модель сприйняття.
У цьому контексті Україну не лише спрямовували у бік Заходу, але й одночасно підводили до інституційної та безпекової безпорадності. Державні еліти акцентували увагу на отриманні фінансової підтримки, забуваючи про необхідність формування власного стратегічного курсу.
Ядерне роззброєння, ліквідація радянської оборонної інфраструктури без адекватної заміни, скорочення боєздатних підрозділів та передача відповідальності за безпеку зовнішнім структурам — усе це не можна вважати зрадою в традиційному розумінні. Це було елементом системної стратегії Заходу, яка базувалася на помилковій концепції світу, де основним ресурсом вважалася дипломатія, а не примус.
США не "зрадили" Україну в 2025 році. Насправді, вони закріпили її у логіці минулого ще з кінця 1990-х років, коли активно просували спрощену концепцію: для вступу до НАТО або ЄС Україні потрібно бути військово слабкою, "прозорою" для спостерігачів та пройти політичні реформи. Основна увага приділялася політичним і економічним аспектам, тоді як безпека і геополітичні питання залишалися поза увагою: війни більше не планувалися. У такій моделі безпека сприймалася радше як додатковий бонус, а не як стратегічна основа. Цей підхід був поширений на більшу частину Європи, де армії перетворилися на бюрократизовані структури з обмеженою автономією та залежною логістикою. В результаті, маленькі бюрократизовані армії споживали менше продукції військово-промислового комплексу, що призвело до деградації оборонної промисловості в колективному Заході.
Найгірше в цій ситуації полягає не лише в тому, що Захід недооцінював ризики. Справжня проблема полягає в тому, що він самостійно вибудував регіональну архітектуру, яка не мала можливостей для протистояння масштабним конфліктам. Виникла геополітична ілюзія, згідно з якою демократія повинна була стати щитом сама по собі. Однак демократія не є озброєнням; це лише форма організації суспільства, яка потребує військової підтримки для виживання в конфліктному світі. І коли ця ілюзія почала розпадатися, жодна з існуючих структур — ні НАТО, ні ЄС — не була готова до адекватної реакції на повномасштабну війну на сході Європи.
Україна стала епіцентром цього руйнування. Проте, на відміну від багатьох інших країн, які досі залишаються в стані стратегічного заперечення, ми змушені швидко створювати нову реальність своїми силами. Ця реальність вже не передбачає залежності від традиційної системи колективної безпеки. Сьогодні Україна не лише об'єкт агресії, а й активний учасник у формуванні нових умов.
Вона стала ключовим елементом сучасного гібридного конфлікту, де випробовуються не лише можливості армій, але й сама суть державної та військової ефективності. Питання великої війни вже не зводиться лише до дій професійних військових або швидких і точних ударів, які можуть вирішити все за лічені години. Тут важливіше вміти проводити тривалі та ресурсозатратні кампанії одну за одною.
Україна повинна перейти від ролі реципієнта безпеки до статусу донора. Це означає, що країна не лише має захищати свої інтереси, а й ділитися рішеннями, які були вироблені в умовах бойових дій, а не в мирних умовах, що виникли після повного краху традиційних бойових стратегій. Світ вже не має можливості готуватися до війни майбутнього в інших місцях. Захід не зможе повністю зрозуміти реалії нових конфліктів, навіть маючи в розпорядженні найкращі військові мануали. Досвід України є єдиною можливістю для Заходу не програти битву за майбутнє, оскільки традиційні методи навчання не можуть охопити всі нові виклики.
Ознайомтеся також з публікацією Валерія Залужного: Технологічний експорт як основа для створення потужного безпекового партнерства в майбутньому.
Умови, в яких виник Азов, виключали можливість комфорту та лояльності. Перед початком повномасштабного вторгнення ми стикалися не лише з зовнішнім ворогом, але й постійно захищали свою тактику ведення бою перед представниками командування, які іноді дотримувалися традиційних і навіть застарілих методів. Нестача ресурсів, регулярні обмеження на фронті, інформаційні атаки та обмежена підтримка з-за кордону стали не просто зовнішніми викликами, а постійними реаліями, на які ми змогли знайти дієву відповідь. Ця відповідь полягала у створенні середовища, де ухвалення рішень відбувається завдяки горизонтальній автономії, а дисципліна базується не на формальній ієрархії, а на реальних результатах.
Модель "Азову" -- це асиметрична інституція, яка діє в межах регулярної армії, але зберігає властивості гнучкості, що притаманні лише мережевим структурами. У цьому -- її стратегічна цінність. Ми говоримо про армії майбутнього -- саме такі середовища і будуть їх ядром. Не корпуси за каталогом НАТО, а підрозділи, здатні швидко реагувати, трансформуватись, діяти автономно і безперебійно навіть при повному відриві від основних сил. Саме тут приклад "Азову" набуває ключового значення. "Азов" не просто вижив у хаосі -- він побудував власну адаптивну архітектуру ведення війни.
У глобальному вимірі це означає наступне: Азов -- не локальний феномен, а прототип армії нової епохи. Епохи, де класичні держави стикаються з розмиттям фронтів, де удар наноситься не лише зброєю, а інформацією, де ключову роль грає не техніка, а управлінська культура. І саме ця культура визначає, хто зможе вижити у великій війні -- і хто буде змушений капітулювати без бою.
Війна, що нас чекає в майбутньому, не обмежується лише ядерними ударами. Це битва за домінування в сфері адаптації, за здатність залишатися дієздатними в умовах глобальної кризи. Україна, як арена цієї війни, вже стала місцем для випробування нових стратегій. Досвід, здобутий тут, буде застосовуватися на інших фронтах — не тільки в нашій країні. Це можна помітити за зростаючим інтересом з боку військових Тайваню, новими концепціями військових реформ у Східній Європі та активним розвитком автономних бойових підрозділів. Наше завдання полягає не лише в тому, щоб вистояти, а й у тому, щоб систематизувати отриманий досвід, передавати його та впроваджувати на нових рівнях. Ті, хто вже продемонстрував успішність у новій війні — зокрема такі підрозділи, як "Азов" — повинні стати не тільки оперативним ресурсом, а й важливим елементом стратегічного планування майбутнього.
Війна триває. І виграють у ній не ті, хто щоночі запускає сотні шахедів по житловим багатоповерхівкам та цивільній інфраструктурі. А ті, в кого, крім ракет та дронів, є інститути, які створюють умови для швидкої адаптації та розвитку в середовищі, де інші просто зникають. Ті, хто, попри все, чинить спротив та здатен миттєво здійснювати протидію ентропії зовнішнього статусу-кво.
Денис Прокопенко, полковник та командир 1-го корпусу Національної гвардії України "Азов".
