Три роки опору: як трансформувалися ми та конфлікт між Росією та Україною.
Після старту масштабного конфлікту журналіст DW Костянтин Гончаров, який нещодавно виїхав до Німеччини разом із дружиною та доньками, повернувся в Україну, щоб приєднатися до Збройних сил. Ось його особисті роздуми про три роки боротьби.
Військова агресія Росії щодо України не згасла під впливом міжнародних санкцій, гучних політичних заяв чи страху перед наслідками. Навіть значні втрати не зупинили Путіна; кожна поразка на фронті лише підштовхує Росію до пошуку нових можливостей для продовження конфлікту, замість того, щоб відмовитися від війни.
За майже три роки я бачив, як змінюється російська армія, як трансформується поле бою, як наші сили оборони адаптуються до війни, наче живий організм, що потрапив у вороже середовище. Українська армія навчилась не лише виживати в цьому середовищі, але й змінювати його на свою користь за допомогою найсучасніших винаходів. Проте жодні технології не здатні замінити головного на цій війні - солдата-піхотинця, який вгризається в рідну землю попри втому, біль і страх.
Також ознайомтеся: Конфлікт в Україні: "Я не мав іншої альтернативи, окрім як боронити своє житло"
Перший виїзд на передову залишив незабутні враження: земля тремтіла під ногами, повітря розривалося від вибухів, чулися тріски згорілих будівель, пронизливий свист осколків, а вдалині лунав звук криків. У цей момент я вперше занурився у справжню війну - в її хаотичну безжалісність. Пам'ятаю перші автоматні черги - короткі та ривчасті, наче невпинні удари по самій реальності, вони з тріском ламали гілки дерев і вдарялися об метал. Запах диму та пороху заповнював мої легені, здавалося, його можна було відчути навіть на язику - гіркий, насичений сірчаними нотками, немов від десятків феєрверків, що спалахнули одночасно. Проте тут немає місця святу - лише гірка правда війни.
Мій шлях у війську почався в розвідувальному взводі десантно-штурмової бригади, що звільняла Херсонщину, Миколаївщину, воювала на Донеччині та Запоріжжі. Спочатку ми бились за кожну посадку, потім - за кожну вулицю чи руїну в містах, зруйнованих артилерійськими дуелями та авіабомбами.
Після отримання поранення та тривалого процесу реабілітації я був переведений до підрозділу радіоелектронної розвідки (РЕР). Тепер моя головна "зброя" – це не автомат, а інформація. Завдяки аналізу радіосигналів, ми маємо змогу відстежувати пересування ворога, командні пункти, ворожі безпілотники та засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ).
Мій бойовий шлях і сама війна зазнали кардинальних змін. На фронті виник новий, ключовий елемент. FPV-дрони, які на початку вторгнення виглядали як вимушене рішення, спроба компенсувати брак артилерійських снарядів, тепер перетворилися на потужну та точну зброю. Окопи, бліндажі та броньована техніка стають мішенями у своєрідній гонці пілотів: хто першим помітить, долетить і знищить ворога.
З розвитком безпілотних літальних апаратів виник і новий виклик - їх протидія. Засоби електронної боротьби (РЕБ), зокрема технології глушіння радіосигналів, вдосконалюються з вражаючою швидкістю. Це змушує операторів FPV постійно шукати нові частоти, покращувати комунікаційні алгоритми та винаходити інноваційні методи наведення. Жодна перевага не є стабільною, і це вимагає безперервної, ретельної роботи програмістів та інженерів.
Проте всі ці технологічні досягнення не здатні забезпечити головне - відновити сили тих, хто лишається на передовій у постійному напруженні. За три роки повномасштабної війни ротації піхотних підрозділів стали критичною проблемою для української армії. Втомлені солдати, що тижнями чи навіть місяцями сидять "на нулі" в очікувані заміни, втрачають пильність і моральний дух. Безсоння розмиває свідомість, тіло знемагає від браку їжі та води. У такі моменти ти вже не думаєш і не аналізуєш - просто існуєш, реагуєш на небезпеку, виконуєш накази.
Не місяцями - роками солдати воюють без реальної можливості хоч на кілька днів повернутися у нормальне життя. Навіть короткий перепочинок дав би змогу повернутись у стрій з більшою витривалістю. Але кожен боєздатний підрозділ нині на вагу золота.
На багатьох фронтах Збройні Сили України здійснюють стратегічну оборону, тому командування не може дозволити собі відвести частину військ для відновлення сил – це створить вразливість, яку ворог неодмінно спробує використати. Доки триває конфлікт, солдати залишаються на своїх позиціях, демонструючи надлюдські зусилля і стійкість.
Парадоксально, але в умовно спокійних містах, розташованих далеко від фронту, війна часто відчувається навіть сильніше. Жителі, які не мають можливості спати через постійні повітряні тривоги, живуть у стані постійної тривоги, немов чекаючи на неминучий удар, якого не можуть уникнути. На передовій все значно зрозуміліше: є чіткі накази, конкретні завдання та визначений ворог. Головне — діяти ефективно, адже саме від цього залежить не лише власне життя, а й швидкість досягнення перемоги.
Війна змінила моє сприйняття життя. З абстрактної ідеї вона перетворилася на частину повсякденності, де в жорстокій реальності все ще можна знайти місце для маленьких радощів: чашки гарячого чаю після важкого дня, можливості очиститися від бруду, кількох годин тиші без звуку вибухів. Справжнє щастя для мене — це спостерігати, як безпілотники знищують ворожі атаки на підступах до наших позицій.
Безумовно, я прагну повернутися до родини, спокійного життя і улюблених занять. Більше не хочу тримати в руках лопату, мерзнути в вологих окопах, вживати швидкорозчинну вермішель, мріяти про гарячу воду, санвузол і чистий одяг. Всі ми втомлені, але зупинитися не можемо. У нас немає іншого вибору, окрім як продовжувати боротьбу — не лише за себе, а й за тих, хто вже не зможе повернутися, за тих, хто чекає на нас вдома. За право жити вільно.
Я не вірю в швидке досягнення миру, оскільки не бачу можливостей для компромісу між конфліктуючими сторонами. Чому агресор мав би зупиняти війну, якщо він продовжує свій "повзучий наступ", поступово захоплюючи нові території України? Росія сама по собі не відступить; лише організований опір може зупинити її. Саме там, де злагоджено працюють піхота та безпілотники, де поєднуються сучасні технології та незламний людський дух, ворог не має жодних шансів на подальше просування.
При цьому кожне зволікання в наданні міжнародної підтримки дає ворогу шанс зміцнити свої позиції. Це очевидно для кожного, хто на передовій. Але наша боротьба триватиме попри будь-які політичні зміни чи коливання закордонних партнерів. Незважаючи на те, що деякі світові лідери нині перекладають відповідальність за початок війни з агресора на нас, наш спротив не ослабне. Адже ми захищаємо не просто територію, а нашу ідентичність та право на майбутнє.
