Володимир ТРОШКІН: "Пора завершувати кар'єру, адже не відчуваю жодних перспектив"

Переможець юнацької Олімпіади в ексклюзивному інтерв'ю для Sport.ua поділився причинами, чому завершив свою кар'єру у віці 21 року.

Олександр Шаповалов, Гліб Арцатбанов, Андрій Малихін, Климентій Лисак... А тепер до цього списку додається Володимир Трошкін. Це імена молодих українських хокеїстів, народжених у 2004 році, які всього два роки тому грали за юнацьку збірну України, мали великі перспективи та вважалися потенційними кандидатами для національної команди. Проте сьогодні вони вже завершили свої спортивні кар'єри. Раніше Sport.ua розпитував Шаповалова, Малихіна і Лисака про причини їхніх рішень. На жаль, Арцатбанов не відповів на запити.

Це інтерв'ю з оборонцем Володимиром Трошкіним, яке провело видання Sport.ua, безсумнівно, проллє світло на причини неприємної тенденції в нашому хокеї. Володимир став першим українцем, який виграв юнацьку Олімпіаду у 2020 році, і його досвід виявився більш ніж цікавим. У розмові ми не лише згадали про його кар'єру, яка, хоч і була короткою, проте була сповнена яскравих моментів. Оскільки Трошкін вже визначився з планами на своє неігрове майбутнє, ми також обговорили репутацію українського хокею та її вплив на можливості працевлаштування для наших гравців. Тож запрошуємо вас до читання – це буде цікаво!

Володимире, на початку цього року ти потрапив до розширеного переліку кандидатів до національної збірної. Тому дізнатися про твоє рішення завершити кар'єру перед початком сезону 2025/26 стало для багатьох великою несподіванкою. Що ж трапилося?

Стиснувши думки, я чесно оцінив свої обставини і визначив свої майбутні цілі. Розглянувши, що чекає на мене в хокеї та в агентській діяльності протягом наступних трьох-чотирьох років, я зрозумів, що обрав правильний шлях. Потрібно визнати, що ці два напрямки не можна порівнювати, як у короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі, адже грати в хокей не вдасться вічно.

Зверніть увагу на українських хокеїстів, які нині виступають на європейських аренах. Це чудові спортсмени, але з усієї національної команди, що здобула бронзу в дивізіоні 1А чемпіонату світу, лише один гравець - Ігор Мережко, який грає за чеський клуб "Пльзень", змагається на високому рівні. Інші ж чинять свої справи в чемпіонатах середньої ліги. Тепер я зроблю все можливе, щоб підтримати молодих українських хокеїстів і надати їм можливість грати в елітних лігах.

Чи задумувався ти над тим, чому українцям так складно знайти роботу в провідних європейських чемпіонатах, особливо з огляду на нові напрямки діяльності? Наприклад, візьмемо Олександра Пересунька. Він разом із командою "Пряшів" піднявся до словацької Екстраліги і став найкращим бомбардиром свого клубу, але, незважаючи на це, наступного сезону клуб не вирішив продовжити з ним контракт...

- Моя особиста думка: свою роль відіграє фактор українського паспорта. Як би сумно для нас це не лунало. Бути легіонером у європейському хокеї дуже важко. Важко виграти конкуренцію в місцевих хокеїстів, коли ти не канадець, американець, швед, чех чи фін. У кожній країні тягнуть найперше своїх. Це проблема для всіх уже сформованих українських хокеїстів і українського хокею загалом. Про молодь наразі не говорю. Сподіваюся, в найближчі роки ситуація трохи зміниться. Але вочевидь то ще буде не моє покоління гравців.

Причина ще й у тому, що в основному всі досвідченіші хлопці, які зараз перебувають у золотому віці, виховувалися в системі українського хокею, яка за визначенням слабша, ніж у Північній Америці, умовних Швеції, Фінляндії, Швейцарії чи Чехії. Юне покоління гравців, вимушено покинувши Україну після початку повномасштабної війни, отримало змогу готуватися в провідних хокейних країнах. І їх відповідно вже не будуть сприймати виключно як продукт українського хокею. Власне, прогрес усіх наших національних збірних - від юнацької до національної - якраз з тим і пов'язую, що більшість найсильніших і найперспективніших українських хокеїстів почали виступати за кордоном.

Безумовно, в майбутньому участь усіх наших національних команд, навіть у світових чемпіонатах дивізіону 1А, матиме позитивний вплив на їх клубні можливості. Адже є велика різниця між матчами проти Німеччини, Казахстану та Данії і зустрічами з польськими, естонськими та хорватськими командами. Це підтверджує наше становлення як хокейної нації.

На даний момент ситуація така, що жоден з наших гравців не грає не лише в НХЛ, а навіть у другому шведському дивізіоні. Ви уявляєте, коли українець приїжджає до Швеції, перше, що запитують: "У них справді є хокей?"

Данило Трахт став першим представником України, який здобув перемогу на молодіжному чемпіонаті у Фінляндії. Ти також увійшов в історію як перший українець, який виступив у U20 Nationell – найпрестижнішій молодіжній лізі Швеції. Це, безсумнівно, створює міцний фундамент для подальшого розвитку твоєї кар'єри...

Після завершення сезону в "Альмтуні" в лізі Nationell я вирушив до США. Не можу сказати, що це була помилка, але цей крок відволік мене від мого шляху. Я втратив чимало часу і не зміг закріпитися за океаном. Мої плани мали виглядати зовсім інакше. Проте я ні на кого не сердюся. Навпаки, хочу висловити велику подяку своєму агенту Святославу Кисельову, який зробив усе можливе, щоб я отримав можливість спробувати свої сили в США. Він домовився про мою участь у фінальному тренувальному таборі. Я проходив трай-аут у USHL, і не можу сказати, що цей рівень сильно відрізняється від шведського Nationell. Єдина помітна різниця — це розмір майданчика, адже в США він значно менший, що вимагало від мене швидше адаптуватися до темпу гри та приймати рішення вдвічі швидше.

Проте, в загальному, гравці зі Швеції за своїми навичками, технікою та швидкістю не відрізняються. Я не зміг закріпитися в команді з кількох причин. По-перше, існує обмеження на гравців, народжених у 2004 році. Як я зрозумів пізніше, при відборі перевага надається молодшим хокейістам, в моєму випадку - хлопцям, народженим у 2006-2007 роках, які мають потенціал потрапити на драфт НХЛ. Врешті-решт, мене замінив мій одноліток, швед Філіп Нордберґ, який вже був обраний у другому раунді драфту "Оттавою Сенаторз". Я зробив висновок, що в USHL варто їхати не тоді, коли твій вік є критично важливим, а коли у тебе ще є два-три роки в запасі. Основна мета таких ліг - підготувати гравців до драфту НХЛ та до виступів у NCAA, з усіма витікаючими наслідками. Загалом, я ніколи особливо не прагнув грати в США. Але, коли випала можливість, я вирішив спробувати. Хоча я не шкодую про цей досвід, знову переконався, що мені не подобається ні жити, ні грати в хокей там.

Та вийшло як вийшло, в підсумку мені довелося поспішно шукати команду вже в ході сезону-2024/25. Влаштувався в шведській HockeyEttan, у команді "Вінґз".

Можливо, в США ти б ніколи не опинився, якби не дві ключові події, що сталися під час сезону 2023/24, коли ти виступав за "Альмтун". Спочатку, наприкінці грудня, відбувся молодіжний чемпіонат світу в дивізіоні 1В, де у фіналі проти словенської команди ти зробив критичну помилку, яка прямо вплинула на підсумковий результат і не дозволила збірній України піднятися на вищий рівень. Це стало серйозним психологічним ударом. А потім, на початку лютого, в матчі за твій клуб ти отримав важку травму - розрив медіальної колатеральної зв'язки. Через це твій сезон змушений був закінчитися на досить ранньому етапі...

Чемпіонат світу не справив істотного впливу на мою кар'єру, принаймні в довгостроковій перспективі. Єдине, що він змінив, це можливість потрапити до національної збірної. Що стосується моїх клубних перспектив, то тут жодних змін не сталося. Проте, травма, яку я отримав, дійсно мала серйозні наслідки в усіх аспектах. Незважаючи на це, я вважаю, що сезон, проведений у Nationell, був найкращим у моєму житті. Це підтверджує і моя статистика: 2 голи та 10 асистів за 35 матчів. Також я отримував більше ігрового часу, ніж будь-коли раніше, постійно виходячи на лід у другій чи третій ланці. Я точно пам'ятаю, що наприкінці регулярного сезону HockeyAllsvenskan тренер дорослої команди "Альмтуни" планував випустити мене на одну-дві гри. Я вже понад тиждень тренувався з основним складом, але 2 лютого під час матчу з "Мурою" отримав травму, і після цього в іграх першої команди стали виходити інші гравці.

Давайте знову повернемося до теми молодіжної збірної України (U20), у складі якої ти грав на двох світових чемпіонатах. Обидва турніри наша команда закінчила на другому місці, і в обох фінальних матчах твої помилки суттєво вплинули на результат. У першому випадку ти помилявся на загальному рівні, а в другому — це були індивідуальні помилки. Схоже, що причина таких помилок криється в психоемоційних аспектах. Чи так це?

- Щодо чемпіонату світу-2023, то сталося те, що й завжди. В Битомі ми поступилися японцям, що траплялося і до мене, і після мене, і вже цьогоріч, коли вирішальний матч Японії програла національна збірна. Це наше прокляття. А якщо серйозно, то це наслідки нашої незібраності. Японці користуються тим, що всі 60 хвилин грають на одному рівні, все, що їм сказали робити, виконують. Наші збірні здебільшого підлаштовуються під рахунок. Коли ми маємо якусь перевагу, завжди дозволяємо собі трохи розслабитися. Сподіваюся, ця вада нашого менталітету відійде в небуття завдяки тому, що більшість наших хокеїстів зараз виступає у Європі. Але тоді було саме так.

А те, що сталося в Словенії, для мене досі болюча тема (на початку третього періоду за рахунку 3:3 Трошкін, очікуючи, що суддя зупинить гру через порушення на одному з партнерів за командою, безпечно викинув шайбу з-за воріт, суперник здійснив перехоплення і, оскільки свистка не пролунало, провів гол, який виявився переможним - авт.).

Мабуть, це від надлишку нервів і хвилювань перед цим матчем. Від надмірного бажання перемогти. Також я десь переоцінив свої можливості і, побачивши в центрі партнера за командою, хотів видати йому довгу передачу. Але вийшло на ключку словенцеві. Взагалі, помилок у цій зустрічі була маса. Але своєю я затьмарив усі інші. Тієї миті подивився на Олександра Бобкіна (асистент головного тренера - авт.), з яким на рівні клубу і в збірних працював з 2017 року. Він мовчав. Це було незвично, адже зазвичай на помилки Олександр Васильович реагує дуже емоційно. Можу навіть сказати, що до його сварок та погроз вже мав імунітет. Та тоді мовчанка Бобкіна була для мене гіршою за крик. Пригадую, тоді під'їхав до бортика і розвалив ключку. Відчував абсолютне спустошення.

Після того поєдинку почувався дуже пригнічено. Проте вірю, що ця поразка допомогла мені стати сильнішим, коли я повернувся до Швеції. Я вирішив не зосереджуватися на минулому і зосередитися на своїй команді. В перших чотирьох матчах я здобув три очки і став активно працювати над тим, щоб "Альмтуна" потрапила в плей-оф. Але потім трапилася травма, яка все змінила.

Фігура Бобкіна дійсно була присутня протягом більшої частини твоєї свідомої кар'єри. Проте, щоб зустрітися з Олександром Васильовичем, тобі довелося змінити місце проживання з рідного Донецька на Київщину через вимушене переселення, спричинене війною...

Коли ми вирушили з Донецька спершу до Кривого Рогу, я навіть не уявляв, чи зможу продовжити свою кар'єру. Ми залишали рідне місто, рятуючись від війни, і не думали про можливість займатися хокеєм на новому місці. Проте мені пощастило, адже в Кривому Розі на той момент існував хокейний клуб "Кривбас", яким керував Геннадій Запорожченко. Я до сих пір підтримую зв'язок з Геннадієм Володимировичем. Можна сказати, що саме завдяки йому я зміг залишитися в хокеї, а згодом отримав можливість перейти до Бобкіна в "Білий Барс". Це не тільки його заслуга, адже я також мав щастя працювати з легендами нашого хокею — Костянтином Буценком та Віталієм Литвиненком, під керівництвом яких провів багато часу.

То був прекрасний період, який сформував з мене хокеїста. Тоді поступово пізнавав систему підготовки Олександра Васильовича, його концепцію гри. Всі знають Бобкіна як дуже емоційного тренера і до цих емоцій треба звикати. Але у професійному розумінні він теж дав мені дуже багато. Головне - я відчував довіру тренера. В Бобкіна грав навіть під чужим прізвищем, у нього мав дуже багато ігрової практики. Можна сказати, Олександр Васильович підвів мене до дорослого хокею.

Хоча ти особисто вважаєш, що досягненням своєї кар'єри є виступ у Nationell, більшість українських вболівальників впізнає хокеїста Трошкіна насамперед як чемпіона юнацької Олімпіади.

- Для мене то теж віха. В Броварському спортивно-фаховому коледжі навіть висить мій портрет як відомого спортовця, який закінчив цей коледж. Хоча насправді в розрізі подальшої кар'єри це золото мені дало хіба зв'язки в різних країнах світу. Дало і дає досі. Зокрема завдяки набутим тоді контактам знайшов команду в Nationell. Звісно, десь допомагав і сам статус чемпіона юнацької Олімпіади. Хоча, пригадую, коли туди їхав, то взагалі не знав чого очікувати, не знав, що то за рівень буде. Хокейний турнір на юнацькій Олімпіаді тоді в Лозанні проводився в специфічному форматі "три на три", за участю команд, складених з представників різних країн. Щоб потрапити туди, здав, як і кожен гравець українських команд з числа тих, хто підходив за віком, тест. Таким чином відібрався.

Лозанна залишила в моїй пам’яті безліч яскравих емоцій. Атмосфера таких масштабних змагань, радість перемоги перед переповненими трибунами арени – це було неймовірно. Після цього посипалися сотні привітань, як особисто, так і в соціальних мережах. Але найтепліші миті я пережив, коли повернувся додому в Україну. В аеропорту мене зустрічали батьки, вся команда "Білий Барс" і багато друзів з училища. У їхніх руках були плакати з написами: "Вова найкращий", "Вова чемпіон". Особливо запам’ятався момент, коли Олександр Бобкін зустрів мене з квітами. Це спогад назавжди залишиться в моєму серці.

Життя – це не лише щасливі моменти, а й, на жаль, важкі випробування. І ось твоя олімпійська перемога, яка приносить радість, перетворилася на тінь через особисту трагедію...

- Так, після важкої хвороби помер тато. Це мене вибило з колії надовго. Не міг прийти до тями, що позначилося і на виступах у чемпіонаті України, і на боротьбі за місце в юнацькій збірній. Це був найважчий період у житті, коли не міг повноцінно зібратися і сконцентруватися на грі. Ми з татом були дуже близькими, він не пропускав моїх матчів, бував на багатьох тренуваннях. Коли батька не стало, той рівень, на якому перебував, щезнув одномоментно. Щоб повернути його, знадобилося багато часу.

Школа "Донбасу", що тоді об'єднувала найталановитіших хокеїстів України, команда "Кривбас", "Білий Барс", золоті медалі юнацької Олімпіади, досвід у Швейцарії, шведський Nationell, національні молодіжні збірні - все це виглядає як значний набір досягнень для гравця, якому всього 21 рік. Як ти оцінюєш свій шлях на даний момент?

На 300%. Мій досвід свідчить, що якби не вимушені переїзди у 2014 і 2022 роках, я б не зустрів таких людей, як Запорожченко і Бобкін, а згодом не спробував би свої сили в Швейцарії та Швеції. Мені пощастило працювати з чудовими тренерами, починаючи з моїх перших вчителів Олександра Мнікіна та Олександра Селютіна, які допомогли мені стати на ковзани, і продовжуючи Андрієм Савченком, Сергієм Брагою, Володимиром Карабаджаком та іншими, яких я вже згадував, і закінчуючи Русланом Борисенком, з яким ми досягли чудових результатів у збірній, а також тренерами в Швейцарії та Швеції. Сергій Бабинець був для мене особистим психологом під час усіх відборів, в яких я брав участь. Кожна перемога і поразка, кожна травма відкривали нові можливості, утворюючи єдиний ланцюг подій. Я впевнений, що з того періоду витиснув максимум можливого. Безмежно вдячний хокею за всі ті шанси, які він мені дарував і продовжує дарувати.

Чи можеш перелічити п’ятьох хокеїстів, з якими ти ділив лід під час тренувань та матчів, а також з ким би хотів опинитися в одній команді?

- Це складно, але спробую. Голкіпером у мене був би Андрій Малихін, який багато разів врятував нашу збірну на молодіжному чемпіонаті світу-2024. В обороні я б зіграв разом із Андрієм Срюбком, тренером нашої молодіжки. Крайніми нападниками у мене були б Віталій Литвиненко і Сергій Бабинець, легенди українського хокею різних епох, люди, які мали величезний вплив на мою кар'єру. А з центрфорвардів нікого з тих, з ким випало поряд працювати, не бачив сильнішого за фіна Валттері Фільппулу, олімпійського чемпіона, чемпіона світу і володаря Кубка Стенлі. Тренувався з ним, коли виступав за молодіжку швейцарського "Серветта". Мені тоді взагалі пощастило попрацювати поряд зі ще двома легендарними фінами Теему Гартікайненом і Самі Ватаненом, шведами Генріком Тьоммернесом і Лінусом Ульмарком, канадцем Даніелем Винником, за плечима якого вже було 12 сезонів в НХЛ, з досвідченим швейцарським оборонцем Роджером Каррером.

- Тепер гри в хокей більше не буде. Ти кажеш, що вже визначився з тим, що робитимеш далі. Розкажи.

Я продовжую свою діяльність у світі хокею, але тепер у новій ролі. Мене надихнув на цей шлях Олександр Бобкін. Тепер моя місія полягає в тому, щоб підтримувати гравців у їхньому розвитку. Від того, де виступатиме спортсмен і на якому рівні, значною мірою залежить робота агента. Я планую співпрацювати з європейськими хокеїстами з різних країн, зокрема з молодими талановитими українцями. Головна мета - допомогти моїм підопічним потрапити на драфт НХЛ. Те, чого мені не вдалося досягти особисто, я зроблю можливим для своїх клієнтів.