Карина Галунова: "Ранок журналіста в Запоріжжі розпочинається з аналізу новин, де і що сталося."
Кореспондентка "Суспільного Запоріжжя" поділилася враженнями про свою діяльність у місті, що межує з фронтом, описуючи ризиковані поїздки та надзвичайну силу людських історій.
Карина Галунова приєдналася до колективу "Суспільне Запоріжжя" у 2021 році, де розпочала свою кар'єру як кореспондентка програми "Ранок на Суспільному". Під час повномасштабного вторгнення її робота стала не лише професійним викликом, а й особистим досвідом, адже вона пережила війну поряд з героями своїх репортажів. Кожен її робочий день починається з моніторингу обстрілів, виїздів на місця атаки та спілкування з людьми, чиє життя змінилося через конфлікт.
У розмові з "Детектором медіа" Галунова поділилася тим, як змінилися журналістські практики після початку повномасштабної агресії, чому найбільше важко чути спогади людей, які втратили все, як вона працює в умовах постійної загрози нових атак, а також який матеріал їй найбільше хочеться зняти після перемоги.
Карино, поділіться, будь ласка, коли ви стали частиною команди Суспільного?
Я вже чотири з половиною роки працюю на Суспільному. Моя кар'єра тут почалася в 2021 році, коли я закінчила магістратуру і вирішила шукати роботу за спеціальністю. Відправила резюме в різні місця, і саме Суспільне відгукнулось на мою заявку. Спочатку мені запропонували посаду кореспондента в ранковій програмі "Ранок на Суспільному". Я працювала з Запоріжжя, створюючи матеріали для регіональних телеканалів Суспільного та для YouTube-каналу "Суспільне Запоріжжя". Це були в основному розважальні та мотиваційні сюжети, які висвітлювали історії людей та події в місті, зазвичай у позитивному світлі. Так я працювала пів року, поки не почалося повномасштабне вторгнення.
Яким чином змінилося повсякденне життя та професійна діяльність з моменту початку масштабного вторгнення?
Робота зазнала суттєвих змін. Я почала нову діяльність у редакції новин "Суспільного Запоріжжя". На жаль, позитивних новин стало обмаль. Єдине, що можна було відзначити — зусилля наших волонтерів на початку війни. Перші тижні я активно висвітлювала їхню діяльність, але згодом переключилася на інші теми: фронтові події, обстріли, історії людей, які залишили свої домівки. У Запоріжжі ми мали великий центральний хаб, що приймав переселенців — людей з Херсонщини, Маріуполя та інших населених пунктів Донеччини та Запорізької області. Це було дуже важко і емоційно виснажливо. Думаю, всім було нелегко, але для мене це стало абсолютно новим досвідом.
Потім почалися сюжети з прифронтових територій. Змінився і формат написання матеріалів, бо на "Ранку" був лінійний формат, із більшим польотом фантазії. А тут більше фактаж, тобто треба більш стримано писати, форми трошки менші стали. Але ми адаптувалися. З часом мій фокус змістився максимально на фронт і військових. Не скажу, що я не роблю нічого, крім роботи з ними, але вони наразі займають левову частку моєї роботи.
Як змінилося ваше навантаження в умовах війни? Яким є звичний день журналіста сьогодні?
Зміни в навантаженні, звісно, відбулися з 2022 року, адже тоді ми ще не зовсім розуміли, як діяти в нових умовах, і все виглядало дещо хаотично. Деякі колеги виїхали за кордон, наш колектив став меншим, хоча обсяг роботи залишився значним. В результаті, навантаження зросло, і емоційно це було досить важко. Тепер нам доводилося створювати не один чи два матеріали, а працювати над багатьма. Ми розробили систему, де кожен знає свої обов'язки, і налагодили комунікацію з центральною дирекцією щодо прямих ефірів та включень. Постепенно все встало на свої місця, і ми звикли до нового ритму. Тепер цей темп уже не здається таким критичним.
Проте існують важкі часи. Наприклад, у нас це триває з січня поточного року, коли Росія інтенсивно атакує Запоріжжя та його околиці. Щодня ми стикаємося зі смертями, пораненнями та руйнуваннями. На жаль, не завжди є можливість фіксувати наслідки обстрілів.
Зараз ранок журналіста в Запоріжжі розпочинається з моніторингу новин, щоб дізнатися, де сталися обстріли та чи є можливість їх висвітлення. Ти готуєшся до того, що або сам вирушиш на місце подій, або твої колеги поїдуть, і тобі потрібно буде швидко організувати інтерв'ю, підготувати їх до публікації. Все це робиться, щоб оперативно розмістити матеріал на сайті або YouTube, а вже згодом ми займемося створенням повноцінного сюжету.
Плюс є періоди, коли дуже багато руйнувань, і в журналіста, який безпосередньо працює на місці, немає можливості увімкнутись. Ти маєш вийти за свого колегу в прямий ефір, розповісти про наслідки ворожого обстрілу. До цього треба бути готовим.
При всьому цьому потоці роботи на обстрілах у нас же залишаються і свої окремі матеріали -- сюжети, які ми робимо окремо від поточних новин.
Чи виникали у вашій діяльності моменти, коли страх охоплював вас? Чи доводилося стикатися з надзвичайними обставинами?
Страх завжди присутній, адже ніколи не знаєш, чи буде повторний обстріл. Наразі тривога лунає безперервно: тільки-но її вимкнули, як через п'ять хвилин знову звучить сигнал. Потрібно працювати, але для цього треба мати належне екіпірування, адже ризик повторного обстрілу завжди залишається. Іноді ситуації бувають дійсно страшні. Я пережив чимало випадків, коли обстріли були дуже близько, проте зазвичай вогонь вели на сусідніх вулицях, не прямо там, де я знаходився. Однак був один випадок у Гуляйполі в 2024 році, коли ми знімали матеріал про роботу ритуальної служби. Це місто розташоване всього за п'ять кілометрів від окупованих територій, тому загроза завжди була присутня, і обстріли відбувалися регулярно. Але, на щастя, раніше нам вдавалося уникати небезпеки. Того разу ворог почав обстріл градами поблизу кладовища, де ми знаходилися. Снаряди падали всього за двісті метрів від нас, і в той момент страх охопив мене. Всередині все стискалося, я відчував тремтіння, і хоч розумів, як діяти — впасти і чекати, поки небезпека мине, перші кілька секунд завжди супроводжуються панікою. Наче це не з тобою, хоч ти вже проходив через такі ситуації безліч разів. Для мене це був найстрашніший випадок. Але я не шкодую про цей досвід — він необхідний, коли працюєш на передовій. Єдине, про що я шкодую, — це що не встигла зафіксувати сам обстріл.
У 2023 році мої колеги опинилися в жахливій ситуації, коли в Запоріжжі знову почалися обстріли. Вони виконували свої професійні обов'язки в Шевченківському районі, і під час атаки отримали поранення. Ворог вдарив Іскандером неподалік їхнього місця роботи. На щастя, мені вдалося залишитися неушкодженою, але серед колег з інших редакцій були ті, хто отримав травми, і їм намагалися допомогти, як тільки могли. Хоча я не можу сказати, що хтось врятував життя, багато хто залишався поруч, а інші кинулися шукати медиків, які вже були на місці. Це було жахливо, навіть не будучи там, а лише в редакції, я відчувала сильний трепет. Я чекала на їхнє повернення і ми постійно підтримували зв'язок, що додавало ще більше страху. У прифронтовому місті, селі завжди відчуваєш тривогу не лише за себе, а й за своїх колег. Ти хвилюєшся за всіх, навіть за тих, хто не з твоєї редакції. Часто ми виїжджаємо в села, де зібрано багато журналістів, і ця відповідальність за всіх завжди з тобою. Ми тут, як одна велика родина.
-- Яких навичок вдалося набути під час війни?
Першим кроком у нашому навчанні стало освоєння основ тактичної медицини, а також вміння реагувати під час обстрілів: куди бігти, де лягти, де шукати укриття. Поступово ми почали освоювати взаємодію з військовими. Це особливі моменти, коли не все можна відкрито показувати, і ти вчишся бути обережним. Всі ці запити на дозволи, погодження та інші нюанси роботи вимагають готовності до того, що, перебуваючи на позиціях військових, ти зіткнешся з безліччю обмежень на висвітлення та зйомку. Тому потрібно заздалегідь ретельно продумати, як найкраще організувати зйомку, щоб отримати достатньо матеріалу для створення якісного і цікавого сюжету. Це вимагає часу на адаптацію, навчання та практику.
Знову ж таки, це були консультації з журналістами, які працювали на Донбасі, в Збройних силах, потім це пресофіцери, які дуже насправді допомагали в цьому плані. І вони щось підказували, як краще, де краще, що можна більше і як зняти.
На початку війни було надзвичайно важко. Мої перші емоційні матеріали стосувалися переселенців. Перші, кого ми зустріли, прибули з Маріуполя, з Азовсталі, і ми чекали їх цілий день. Було морально важко слухати їхні розповіді, адже їх потрібно було донести до світу, щоб усі почули та побачили. Ти стоїш, вони плачуть, ти також не стримуєш сліз — це справжній емоційний буревій. Потім ти намагаєшся це все осмислити, носиш в собі ці переживання протягом тривалого часу, адже це дуже болісно. Я впевнений, що немає жодного журналіста, який працював з переселенцями, і не відчував би цього тягаря після роботи. Навіть коли матеріал вже опублікований, спогади про ці історії залишаються з тобою ще дуже довго.
-- Які історії з тих, що знімали, особливо вразили? А трапляються у вас історії, що надихають, після яких розумієш, що життя все ж триває?
Не можу згадати конкретну особу, адже їх було дуже багато. Це, в основному, ті, хто покинув свої домівки і втратив практично все. У когось зникли не тільки будинок і земля, але й рідні, які, на жаль, вже не з нами. І ось ця людина, іноді з дитиною на руках, вирушає в невідомість. Чесно кажучи, важко уявити, як би я вчинила в такій ситуації — навіть думка про це лякає. Проте ці люди знаходять в собі сили, щоб продовжити жити: хтось відкриває власний бізнес, хтось переїжджає на захід країни, хтось вирушає за кордон. Незважаючи на все, вони не здаються. Те, що вони не зламалися, не впали в глибоку депресію і не залишилися під обстрілами в Маріуполі, вражає.
Це справді надихає. Завжди. У кожній історії. Незалежно від того, чи досягла людина якихось величезних успіхів, чи просто живе своїм життям, насолоджуючись кожним моментом. Наприклад, є жінка з жахливою долею — полон, катування, зрада з боку матері — але вона знайшла в собі сили вирватись на волю, продовжує жити та виховує свою доньку. А особисто для мене найбільш вражаюча та трагічна подія — це обстріл Запоріжжя, під час якого загинуло 13 людей, а тіла були розкидані по всьому місту.
Карина Галунова та оператор Максим Савчук здійснюють зйомки наслідків вибуху Каховської ГЕС у Херсонській області.
-- Як долаєте страх? Не виникало думки все кинути й не працювати в таких небезпечних умовах? Що дає сили залишатися в прифронтовому місті?
-- А ніяк ми страх не долаємо. Ми вже звикли до нього. Якщо приїхати в Запоріжжя і просто поспілкуватись з іншими людьми, з місцевими жителями, всі скажуть, що вже звикли. І якось ти сподіваєшся просто, що прилетить не по тобі, бо місто велике дуже. І шанси, що "прилетить" безпосередньо по тобі, не такі прямо аж супервисокі. Але, звісно, ніколи не дорівнюють нулю. Просто живемо якось на підтримці, на жартах. Ми жартуємо з колегами, жартуємо з друзями. І от на цьому позитиві ти намагаєшся виїхати і не з'їхати з глузду. Страх нікуди не дівається.
У мене навіть не виникало думки залишити місто. Насправді, я маю розроблений план на випадок, якщо ситуація стане критичною, але лише в крайньому випадку. І цей випадок настане тільки тоді, коли вороги опиняться на порозі міста. Ось це справді буде необхідно. І нічого більше. Це моє життя, моя робота, тут військові, до яких я вже прив'язалася. Я не можу уявити, як мені виїжджати звідси. І, відверто кажучи, не хочу цього робити. Сподіваюсь, що до такого не дійде.
Яка, на вашу думку, є головна місія журналістів, що займаються висвітленням конфлікту?
Необхідно підкреслити цю тему, демонструючи її світові та Україні загалом, оскільки наш фронт простягається на великій території. Увага до різних ділянок час від часу зменшується або збільшується. Наше завдання полягає в тому, щоб нагадати, що конфлікт триває не лише в Покровську, Гуляйполі чи Куп'янську. Війна охоплює всі куточки, обстріли відбуваються всюди, і ми не повинні звикати до тиші та спокою. Це ще не закінчилось.
Який сценарій ви б хотіли втілити в життя?
Про відновлення Запорізької області. Це тема, яку я дуже хотів би реалізувати у своєму фільмі. Впевнений, що багато моїх колег також мріють створити подібний матеріал, що сигналізує про завершення війни, або ж про те, як наші військові звільняють нашу область, принаймні частково. Ми плануємо відвідати ці населені пункти, щоб зафіксувати повсякденне життя людей після деокупації. Якими були їхні переживання під час окупації, як вони зустрічали наших захисників і як продовжують жити сьогодні.
Зображення були надані Кариною Галуновою.
