Військова Тетяна Моня поділилася своїми враженнями: "Після звільнення з полону я відчувала себе, як дикий звір, що нарешті повернувся до природи."
Після року російського полону військовослужбовиця "Азову" пішла працювати в ТЦК
Тетяна Моня служила за контрактом в окремому підрозділі спеціального призначення "Азов", виконуючи обов'язки кухаря. У день початку повномасштабної війни вона мала намір провести дітей на потяг у Маріуполі, але, на жаль, не встигла це зробити.
24 лютого 2022 року Тетяна разом зі своїм підрозділом вирушила на "Азовсталь", а її донька та син опинилися в окупації. Діти невдовзі вибралися на підконтрольну Україні територію. Натомість їхня мама потрапила в полон, де провела майже рік.
Тетяна розповіла про свої незабутні моменти на "Азовсталі", а також про переживання в російському полоні. Вона поділилася, як ці випробування надали їй сили рухатися вперед, і розкрила своє рішення повернутися до лав Збройних сил України.
ШЛЯХ ДО "АЗОВУ"
Доля підготувала для Тетяни Моні чимало випробувань і поставила перед нею вибір: здатися чи продовжувати боротьбу. Вона вирішила обрати другий варіант, хоча цей шлях виявився значно важчим, а іноді й зовсім нестерпним.
Тетяна родом із села Велика Хайча Овруцької громади Житомирської області. За освітою - бухгалтер, працювала за фахом у сільській раді. Потім познайомилась із чоловіком, за якого вийшла заміж та разом із донькою переїхала до нього в курортний Урзуф на Донеччину. У подружжя народився син. У 2014 році, коли розпочалася війна, жінка з дітьми поїхала на нетривалий час до батьків, а потім повернулася до чоловіка.
- За Урзуфом розташовувався військовий полігон, куди солдати регулярно виїжджали для тренувань. Одного разу, спостерігаючи за військовими автомобілями, я відчула сильне бажання стати частиною захисту нашої країни. Проте, не могла піти на службу, адже у мене був маленький син. Але незабаром життя внесло свої корективи. Ми з чоловіком розлучилися, він повернувся до своїх батьків, а я почала шукати роботу, щоб забезпечити двох дітей, - ділиться спогадами Тетяна.
Одного разу, під час бесіди із сусідкою, до них підійшла знайома жінка і повідомила, що в "Азові" є вакансії. Тетяна спочатку вирішила, що мова йде про пансіонат з аналогічною назвою в Урзуфі, але згодом усвідомила, що мова йде про військову частину.
- У той момент мене вела якась вища сила. Я прийшла в "Азов", і мені там одразу запропонували працювати в овочевому цеху, де робила заготовки. Паралельно спостерігала за роботою кухарів, бо теж люблю готувати. За два місяці мені запропонували укласти контракт і самій стати кухарем, але я відмовилася, бо переживала, що не вийде. Пообіцяла, що трохи ще попрацюю і коли наважуся, повідомлю, - говорить співрозмовниця.
Через рік Тетяна підписала трирічний контракт із окремими загоном спеціального призначення "Азов" і стала кухарем. Зізнається, що перші пів року їй було складно, бо хвилювалася, чи подобається військовим її їжа. Коли вони після обіду підходили подякувати, це заспокоювало і мотивувало.
- Я була закохана у свою професію, адже відчувала, що військові цінують мою роботу. Ніколи не сумнівалася у своєму виборі, - розповідає вона.
За словами жінки, її діти давали їй сили. Син завжди з захопленням спостерігав, як мама у військовій формі покидала дім і вирушала до частини. Донька ж навчилася самостійно доглядати за собою та братом, коли Тетяна відправлялася на полігон чи іншу військову базу.
"УСВІДОМЛЕННЯ, ЩО ДІТИ ЗАЗНАЮТЬ ОКУПАЦІЙНОГО ТИСКУ, БУЛО ДЛЯ МЕНЕ РІВНОВАРТІСНИМ СМЕРТІ."
Тетяна зазначає, що усвідомлення серйозної загрози для України виникло всього за два дні до початку повномасштабної війни.
Вона насолоджувалася вихідним, готуючи вдома суп, який так і залишився недовареним. Раптово надійшов дзвінок із частини: їй наказали зібрати найнеобхідніше і терміново прибути на казарменний режим. Лише встигла зателефонувати доньці, яка навчалася на факультеті слідства в Донецькому юридичному інституті МВС у Маріуполі. Попросила її, щоб вона приїхала додому та придбала квитки на потяг для себе і брата на найближчі дні, адже вони планували поїздку до бабусі з дідусем.
Військова ділиться своїм рішенням, яке прийняла без вагань: вона залишиться з "Азовом" за будь-яких умов, адже склала присягу служити Україні. Вона узгодила з командуванням, що 24 лютого ненадовго вийде з підрозділу, щоб відвезти дітей на Житомирщину. Однак зустріч із донькою та сином і повернення додому виявилися недосяжними.
- Одну ніч я переночувала на базі, а наступної прокинулася від гучних вибухів. Почула, як по коридору бігають військові. Розпочався виїзд із бази, яку кухарі залишали останніми. Ми завантажили всі запаси і поїхали на "Азовсталь". Були змішані відчуття - і страх, і розгубленість від невідомості, що на нас чекає. Коли їхали в Маріуполь, я побачила віконечко свого будинку і розплакалася на весь автобус, бо там залишилися мої діти, - пригадує Тетяна.
На "Азовсталі" вона разом із колегами відразу занурилася у свою звичну діяльність. Усвідомлюючи можливість травм або навіть загибелі, вона намагалася відволіктися від цих тривожних думок, адже вдома її вже чекали.
Невдовзі я отримала звістку про те, що Урзуф перебуває під окупацією. Відчуття, що мої діти залишилися в тих умовах, було подібним до смерті. Важко описати, що відбувалося в моїй душі та думках у той момент. Я не могла знайти собі місця. Усі ми усвідомлювали, що місцеві жителі можуть видати наших рідних, які служать у війську, і існувала реальна загроза, що російські військові можуть прийти до наших домівок з обшуками, - ділиться вона.
Вона ще встигла зателефонувати доньці, аби та забрала з будинку всю символіку "Азову" та її зимову військову форму. Росіяни таки приходили з автоматами до дітей Тетяни, але син та донька нічого не розповіли про маму. Вони пробули майже півтора місяця в окупації. За хлопчиком приїхав автомобілем його тато з Дніпра, а дівчина відмовилася їхати, бо вирішила чекати на маму.
Невдовзі Тетяні довелося залишити окупований Урзуф. Власник будинку, який сім'я орендувала, почав погрожувати її доньці, обіцяючи розповісти росіянам про її матір. Дівчина змогла взяти лише свій ноутбук, мамині прикраси та кішечку Зіну, яка переїхала з ними з Житомирщини. Спочатку вона вирушила до Бердянська, потім до Запоріжжя, після короткої зупинки у Дніпрі дісталася до родичів в Овруцьку громаду.
ПІРОЖКИ З "АЗОВСТАЛЮ" ДЛЯ ДІТЕЙ І "РЕДІСА"
З кожним новим днем на "Азовсталі" ситуація ставала дедалі складнішою. Тетяна пам'ятає, як їм доводилося постійно змінювати місце для кухні, оскільки російські війська обстрілювали ділянки, де готували їжу. З часом усі маршрути, якими гарячі страви в термосах доставляли на позиції, були перервані.
Витримувати постійні переживання за дітей та страх Тетяні допомагав її чоловік, який також служив у війську. Він привів її до свого бункера, де вона продовжувала готувати їжу. Разом із іншими військовими він вирушав на зруйновані обстрілами склади "Азовсталі", щоб зібрати залишки продуктів і доставити їх на кухню для забезпечення запасів.
У підземеллях "Азовсталі" справжня цінність життя полягала не в матеріальних благах, а в усвідомленні моменту "тут і зараз". Я існувала там, живучи тільки одним днем, і щодня зверталася до Бога з молитвами про наше збереження. Завдяки моєму коханому я відчувала неймовірну підтримку. Він був для мене не лише коханим, а й другом, братом і батьком. У ньому поєдналися всі найкращі людські якості, - розповідає жінка.
Один із військових "Азову" якось поділився з нею, що на території заводу існує укриття, в якому перебувають цивільні люди з малими дітьми, які вже тривалий час не мали можливості поїсти хліба. Він попросив, чи могла б вона передати їм хоча б кілька пиріжків, які сама готує для солдатів.
Тетяна замісила дріжджове тісто й на сковороді напекла для цивільних півтора відра великих булочок. Потім військові спакували все у свої рюкзаки і віднесли в той бункер.
- Хлопці повернулися з новинами: дорослі вирішили відмовитися від випічки і передали все дітям. В знак вдячності я отримала цукерку з того бункера, і це викликало в мене сльози. Потім, коли з’являлася можливість, військові приносили туди невеликі подарунки. Пам’ятаю, одного разу я передала два пиріжки для нашого командира "Редіса", - ділиться жінка.
Незадовго до того, як покинула "Азовсталь", вона отримала звістку, що її донька та син змогли втекти на територію, контрольовану Україною. На серці їй стало трохи легше, хоч і на короткий час.
В ОЛЕНІВЦІ ВІД ГОЛОДУ РЯТУВАЛА РОБОТА В ПЕКАРНІ
18 травня 2022 року Тетяна Моня разом із побратимами залишила "Азовсталь" та потрапила в полон.
- Ми піднялися з бункера, пройшли через "Азовсталь". А там - як на переораному полі. Завод неможливо було впізнати. Побачене виявилося страшнішим за картинку з фільму про апокаліпсис. Досі пам'ятаю, як на тлі руїн побачила тюльпани, що саме цвіли. Таких емоцій, як тоді, я не переживала жодного разу в житті, - пригадує.
Українських військовослужбовців обшукали, посадили в автобуси і повезли в Оленівку. Рідні Тетяни уже пізніше дізналися від її військової частини, що вона потрапила в полон.
Жінка опинилася в Оленівці під час теракту. Вона пригадує потужний вибух, вогонь і крики поранених бійців. Тих, хто залишився в живих, перевели до сусідньої камери, де перебувала Тетяна. Наступні кілька днів стали справжнім випробуванням, оскільки жінки, що знаходилися в СІЗО, були сповнені тривоги за своїх чоловіків і хлопців, адже ніхто не мав достовірної інформації про їхнє виживання.
Оскільки одну з українських військових зобов'язали вести облік поранених, вона отримувала від них дані про загиблих. Цю інформацію жінка передала своїй сусідці по камері. Тетяна дізналася, що її коханий залишився живим, і невдовзі їм вдалося зустрітися після тривалого розриву та невизначеності.
Нас супроводжували на флюорографію, проходячи повз один із бараків. Ми йшли, опустивши голови, з руками за спиною, але краєм ока я все ж помічала, що відбувається навколо. Мій коханий стояв біля воріт. Спочатку я не впізнала його, адже він дуже змінився. Коли наші погляди зустрілися, я не змогла стримати сліз. Згодом я знову побачила його, коли поверталися назад, але більше наші шляхи не пересікалися, - згадує Тетяна.
У Оленівці Тетяну разом з 24 іншими жінками утримували в камері, розрахованій лише на чотирьох осіб. Їжа була вкрай нестабільною і незадовільною. Тетяну залучили до роботи в пекарні, яка функціонувала безперервно, у три зміни. Вона стверджує, що ця робота допомагала їй уникнути голоду. Більш того, Тетяна приховувала хліб і приносила його іншим жінкам у камеру. Коли охоронці посилили нагляд, вона висушувала шматочки хліба і так само передавала їх тим, хто на неї чекав. Якщо у конвою виникали питання щодо її дій, Тетяна виправдовувалася, що через загострення проблем зі шлунком не може споживати свіжий хліб.
25 вересня 2022 року Тетяну разом із групою інших військовополонених перевезли з Оленівки. Охоронці запевняли, що їх направляють для обміну.
Надію на обмін перервав гавкіт пастуших собак.
- Нам на голови натягнули шапки, а потім обмотали їх скотчем, - розповідає моя співрозмовниця. - Руки також були міцно запаковані скотчем. Нас, жінок, закидали в автомобілі, немов мішки з товарами. Мені так сильно затягнули голову і руки, що я почала втрачати свідомість. Моя колега покликала охоронця, і він освіжив мені скотч на голові, але заборонив піднімати шапку. На руках той скотч навіть порізав шкіру, і досі залишив шрам. Уявляєте, з якою жорстокістю вони це робили? Я зрозуміла, що ми не їдемо на обмін, коли, глянувши крізь щілинки в шапці, побачила, як ми перетнули кордон Росії. Потім ми заїхали через якісь ворота, я почула жахливий гавкіт собак, і зрозуміла, що нас доставили до в'язниці.
Це був слідчий ізолятор у Таганрозі. Жінок із зав'язаними очима скинули з вантажівки на їхні особисті речі. Після цього їм вручили тюремну форму, старі капці та змусили прийняти холодний душ.
Після цього нас привели до камер, і почалося справжнє пекло. Найстрашніше було в тому, що не було жодного місця, де можна було б сховатися. Ми опинилися на четвертому поверсі і чули крики хлопців, яких катували в підвалі. За нами, в основному, стежили жінки, і вони виявилися найжорстокішими, - згадує військова.
Тетяна ділиться своїми спогадами про те, як під час свого перебування в Таганрозі її литки стали чорними від постійних побоїв. Російські жінки-солдати під час перевірок завдавали ударів берцями по ногах українських захисниць. Іноді військовослужбовець вишиковували в ряд уздовж коридору та відпускали вівчарок, які з жорстоким гавкотом накидувались на них, змушуючи серце завмирати від страху.
Замість щотижневих прогулянок їм організовували ранковий вихід у бетонний двір під заґратованим небом. Ця подія тривала всього 3-4 хвилини.
Тетяна згадує, що найбільше страждань завдав голод. Постійно хотілося їсти, адже жінки відмовлялися від сирої кукурудзяної каші, залитої окропом, яку їм давали на сніданок. Цю кашу вживали лише тоді, коли вже починали втрачати свідомість від голоду. На обід подавали щось на зразок помиїв, а на вечерю давали всього дві маленькі картоплини і, якщо пощастить, шматочок смаженої риби. Або ж кістки від риби, адже все найсмачніше забирала наглядачка. Жінки зберігали життя завдяки половині буханки несмачного хліба, з якої їли лише тоненький шар скоринки.
Я була дуже стрункою, а в ув'язненні схудла ще сильніше. Коли нам почали давати трохи більші порції їжі, у мене виникли підозри, що нас готують до обміну. Ми взагалі не мали жодної інформації про те, що відбувається в Україні. Нам говорили, що нашої держави більше не існує, залишилася тільки західна частина. Часто повторювали, що ми повинні залишитися з ними, або ж нам доведеться виїжджати за кордон, - ділиться спогадами Тетяна.
Після полону я знову навчилася правильно спати та харчуватися.
Одного дня українських полонених посадили в автозак, відвезли на аеродром і вантажним літаком доставили на обмін.
- Після того, як нас пересадили в автобуси, зайшов чоловік у мультикамі зі словами: "Доброго дня, хлопці і дівчата! Вітаю вас на українській землі", - згадує емоційний момент Тетяна. - Ми продовжували сидіти з опущеними головами, після чого він сказав: "Хлопці та дівчата, підіймайте голови, ви вдома!". Ми ще перепитали, чи дійсно опинилися вдома, і почали плакати. У мене на серці була така радість, але я не могла сприйняти розумом того, що відбувалося. Це можна порівняти, як дику тварину випускають на волю, а вона не знає, як себе поводити. Я дуже довго адаптувалася. Мій мозок міг працювати завдяки тому, що в полоні перечитала багато книжок, хай і нецікавих і непотрібних, але таким чином його тренувала.
Тетяна Моня повернулася в Україну 10 квітня 2023 року в рамках обміну. Протягом майже року, за винятком двадцяти днів, вона перебувала в полоні.
Протягом першого місяця лікування Тетяна не залишалася наодинці — її підтримувала донька, адже жінці було важко впоратися з новими викликами. Їй довелося освоювати основи повсякденного життя: вчитися спати, харчуватися та користуватися громадським транспортом. Процес лікування та реабілітації тривав цілий рік. Досі Тетяну мучать болі в ногах, які вона отримала під час полону, а стреси та конфлікти даються їй нелегко — підвищений тон голосу чи крик відразу викликають у пам'яті жахливі спогади.
Я поступово почала брати себе в руки, усвідомлюючи, що можу залишитися в такому стані назавжди. Але цього не хотіла, адже мені ще потрібно дочекатися повернення мого коханого чоловіка з полону. Без нього я б не змогла впоратися зі своїми переживаннями. Навіть на відстані, думки про нього допомагали мені вийти з найважчих моментів. Я вірю, що ми обов'язково зустрінемося, і я зможу подякувати йому за все, - ділиться жінка.
ЩЕ В ПОЛОНІ ВИРІШИЛА ПОВЕРНУТИСЯ НА СЛУЖБУ
Перебуваючи в російських застінках, Тетяна вирішила, коли повернеться в Україну, знову піде в ЗСУ. Адже багато натерпілася від росіян, тож хоче бути серед тих, хто дає їм відсіч. Утім, пошуки місця служби виявилися складними. Десь їй відмовляли одразу, а хтось просив зачекати, але так і не телефонував.
Із часом вона знайшла роботу. Нині Тетяна Моня працює діловодом мобілізаційного відділу в першому відділі Коростенського районного ТЦК та СП.
У нашій практиці виникають різні ситуації. Деякі чоловіки відразу ж приходять з агресивним настроєм. Інші заявляють, що це не їхня війна, і що вони не мають наміру брати участь у мобілізації, готові прийняти наслідки за ухилення. Проте я вважаю, що наш обов’язок — захищати свою батьківщину. Якщо кожен буде говорити "в мене є відстрочка", "я не хочу", "я боюся", і через це ми не зможемо відстояти свою державу, то росіяни прийдуть до нас. Вони не запитуватимуть, і змусать нас не лише не захищати свою країну, а й воювати на їхньому боці, - зазначає військова.
Ділиться, що після полону в неї загострене відчуття справедливості, тому складно сприймати дискредитацію роботи ТЦК та СП і байдужість деяких людей до війни.
Про плани на майбутнє жінка говорить дуже стримано.
- Я дуже рада, що повернулася в Україну, у мене є діти, нещодавно народився онук, і від життя вже більше нічого не вимагаю. Найбільше хочу, щоб закінчилася війна й аби обміняли усіх полонених, - каже Тетяна Моня.
Вона на мить зупиняється, дивлячись у вікно, через яке видно дітей, що граються, і додає, що мріє про той день, коли можна буде виходити на службу під небом, яке більше не принесе небезпеки.
Ірина Чириця з міста Житомир.
