Про рабів стародавнього Риму та сучасних платників податків-резидентів
Податкові легенди v.2.0. Ця серія есе досліджує походження та розвиток податкових систем, а також їхній вплив на суспільство.
Людська натура спонукає до мандрівок. Дехто з нас відчуває непереборне бажання досліджувати світ, відвідуючи різні країни та захоплюючі локації. Інші знаходять задоволення у зміні місця проживання та стилю життя, навіть якщо це вимагає переїзду в іншу державу. У сучасному світі "цифрових кочівників", де робоче місце — це не лише верстат або трактор, а й ноутбук, чому б не працювати з пляжу, насолоджуючись теплом океану?
Іноді зміна місця проживання відбувається під тиском обставин. Українці добре знають цю ситуацію, оскільки війна змусила мільйони залишити свою батьківщину. Також ми не можемо забути, як пандемія COVID-19 закрила кордони, змусивши багатьох залишитися в "незнайомих" країнах на тривалий час.
Нова держава приносить із собою нові податкові зобов'язання.
Деякі податки є досить простими та зрозумілими, такими як податок на доходи чи на майно. Однак інші можуть стати несподіваним і неприємним відкриттям. Наприклад, особа, яка переїхала з країни, де дарунки та спадщини не обкладаються податками, може зіткнутися з непередбачуваними витратами в новій державі, де ці події підлягають оподаткуванню. На жаль, дізнатися про це можна лише після того, як сталося лихо: улюблена бабуся померла, залишивши онукові розкішну віллу в Марбельї, і тепер йому доводиться терміново реалізовувати успадковане, щоб сплатити податки...
Особливо неприємним є один із таких "маловідомих" податків, який у світовій практиці називають Exit Tax, Departure Tax або Expatriation Tax -- "податок на виїзд". Його сутність полягає в тому, що коли людина переїжджає з однієї країни до іншої, "попередня" країна залишає за собою право одноразово оподаткувати "втікача".
З точки зору моралі, наявність цього податку має своє обґрунтування: індивід скористався державними послугами, такими як інфраструктура, освіта та правоохоронні органи, а також накопичив певні фінансові ресурси. Тому недопустимо, щоб все це "втекло" за межі країни без жодного відшкодування.
Сучасна концепція Exit Tax сформувалася в XX столітті, але корені цього податку можна знайти ще в Стародавньому Римі, де, під час республіканського періоду, був введений податок Vicesima Libertatis. Цей податок, який ми вже згадували, стосувався звільнення рабів і становив "двадцяту частину волі".
Дослідники стверджують, що цей податок існував завжди, коли римський раб здобував свободу. У випадку, якщо власник вирішував звільнити раба, він був зобов'язаний сплатити державі 5% від ринкової вартості раба. А коли раб самостійно викуповував свою свободу, то цей податковий обов'язок лягав на його плечі.
Протягом декількох століть у Римі існувало оподаткування свободи людини. Іноді податкова ставка сягала навіть 10%, але зрештою, за правління імператорів, таких як Костянтин або Діоклетіан, цей податок був скасований. Який з цих імператорів прийняв рішення про скасування, залишається загадкою.
"Податок на звільнення" зник на багато років. Він зник, щоб знову з'явитися за океаном — у США.
Це відбулося в 1966 році. Тоді в країні був надзвичайно високий податок на інвестиційні доходи для громадян, але Конгрес запровадив пільгові ставки для іноземних інвесторів, тож виникло побоювання, що заможні американці втікатимуть з країни та інвестуватимуть у США вже як "іноземці". Через це був ухвалений закон, який вимагав від "втікачів" подавати американські податкові декларації ще протягом 10 років після виїзду з країни.
Наступна зміна була реалізована у 2008 році. Система десятирічного звітування була відмінена, і натомість впровадили правило, згідно з яким особа, що покидає США, вважалася такою, що продала всі свої активи напередодні виїзду. Цей "умовний" дохід, який існував лише формально, підпадав під дію "податку на виїзд".
В багатьох країнах світу Exit Tax було введено у формі, де оподаткуванню підлягають не фактичні активи або доходи, а уявні. На сьогодні його ключові характеристики виглядають наступним чином:
Оподатковувальна база є лише теоретичною концепцією. Це "неактуалізований" дохід, який міг би бути отриманий, якби особа залишилася в країні, продала свої активи за їхньою ринковою ціною і сплатила відповідні податки.
Активи, які беруться до уваги, -- зазвичай акції та корпоративні права. Водночас нерухомість у країні, яку особа залишає, зазвичай ігнорується. Адже навіть іноземець змушений платити податки за місцем знаходження будинку чи земельної ділянки і не може нікуди від цього втекти.
"Порогові значення" — це критерії, що дозволяють з’ясувати, чи підлягає емігрант оподаткуванню. Зазвичай аналізується тривалість перебування особи в країні перед виїздом, а також обсяг її активів.
Наприклад, щоб підпасти під Exit Tax при виїзді з Німеччини, людині потрібно бути німецьким резидентом протягом 5 років та мати більше 1% акцій у компанії. На контраст, в Іспанії податку підлягають лише ті особи, які були резидентами країни понад 10 з останніх 15 років, і чиї активи перевищують 4 мільйони євро (або 25% у компанії вартістю понад 1 мільйон євро). У Нідерландах достатньо володіти більше 5% акцій, а в Данії, навпаки, оподаткування може стосуватися майже будь-яких активів, якщо особа була резидентом країни протягом 7 з останніх 10 років.
Таким чином, навіть у рамках Європейського Союзу методи впровадження цього податку суттєво варіюються в різних країнах.
У численних країнах Європейського Союзу існує суттєва пільга — можливість уникнення (або отримання тривалої відстрочки) Exit Tax для осіб, які переміщуються між державами-членами ЄС. Однак, якщо після цього переїзду людина вирушає в інші країни, такі як ОАЕ, США чи Україна, то податок буде стягнуто без затримок.
Слід також підкреслити, що в рамках Європейського Союзу регулювання цього податку відбувається відповідно до спеціального нормативного документа – директиви ATAD, яку зобов’язані дотримуватися всі держави-члени. Проте ця директива була створена для боротьби з ухиленням від корпоративного оподаткування, тому впровадження Exit Tax для фізичних осіб є ініціативою окремих країн. Звичайно, ці країни мають на це право, так само як і ті держави ЄС, які принципово не оподатковують фізичних осіб при їхньому виході (наприклад, Кіпр).
Чому ця тема зараз є актуальною для України? Тому що імплементацію положень ATAD у нашій країні вже було анонсовано, і в законопроєкті від Мінфіну вже передбачено впровадження Exit Tax -- щоправда, поки що тільки для компаній. Але, знаючи фіскальні апетити українських можновладців, стовідсоткової впевненості в тому, що звичайні платники податків перебувають у безпеці, ще немає.
Я особисто маю дуже негативне ставлення до цього податку. На мою думку, кожна особа, яка чесно сплачувала податки під час свого перебування в країні, повинна мати можливість виїхати без додаткових фінансових обтяжень, незалежно від наявності активів чи наміру їх продавати в майбутньому. Також виникає питання: якщо держава накладає податки на тих, хто покидає країну, чому вона не надає фінансову підтримку тим, хто прибуває і планує стати її резидентом та платником податків?
Якщо говорити конкретно про Україну, то зараз дуже багато людей перебувають за кордоном та змінюють податкову резидентність не через власні примхи, а виключно "завдяки" війні. Саме тому я дуже сподіваюся, що Exit Tax для фізичних осіб у нашій країні не з'явиться ніколи -- адже він міг би зачепити тисячі наших співгромадян, які не мали й не мають жодного наміру ухилятися від своїх податкових зобов'язань.
А всім українцям, які вже довго живуть в інших державах, раджу поцікавитися місцевими правилами "податку на виїзд" -- на випадок, якщо ви вирішите за декілька років повернутися додому. Щоб не отримати неприємний сюрприз у вигляді податку за звільнення від чужої податкової резидентності.
Який, безсумнівно, виявиться більшим, ніж у раба в Римі.
