Як вчителі у різних країнах світу вдосконалюють свої навички, і чому розвиток професійної компетенції є критично важливим для успішного впровадження реформ в Україні.
Володимир Страшко, PhD в галузі економіки, є директором дистанційної гейміфікованої загальноосвітньої школи Unicorn School. Він також є підприємцем, фахівцем у сфері освіти та викладачем у бізнес-школах.
Держава обіцяє реформувати систему підвищення кваліфікації педагогів. Запуск пілотного проєкту "Гроші йдуть за вчителем" та створення цифрової платформи "Вектор", яка буде керувати курсами, має на меті трансформувати ситуацію, де паперовий сертифікат переважає над реальними навичками. Проте чи вистачить зміни фінансового механізму, щоб змінити культуру, що вкорінювалася протягом багатьох років?
Сучасні умови професійного зростання вчителя часто нагадують гонитву за формальними критеріями. Вимога, закладена в постанові КМУ №800, що передбачає "не менше 150 годин підвищення кваліфікації за п'ять років", мала б стимулювати здорову конкуренцію. Проте насправді це створило ситуацію, в якій "година" прослуханих курсів стала простою одиницею виміру, а не показником реального розвитку. Вчителі, які часто відчувають втому від відсутності очевидного зв’язку між навчанням і кар'єрними перспективами, обирають найменш складні варіанти: дешеві сертифікати, вебінари "для галочки" і формальну звітність перед педагогічною радою.
Виникнення ринку сертифікатів з низькою вартістю призвело до зниження якості, яка стала другорядною. Щоб вийти з цього замкненого кола, корисно проаналізувати, як успішні освітні системи в інших країнах справляються з подібними викликами. Порівнюючи українську ситуацію з досвідом Сінгапуру, Фінляндії, Великої Британії та Канади, можна чітко виявити ключові проблеми та можливості для покращення.
В Україні основним, а в деяких випадках навіть єдиним стимулом для підвищення кваліфікації залишається процес атестації. Педагоги чітко усвідомлюють правила: під час атестації справжню глибину засвоєних методик перевіряють рідко, натомість завжди акцентують на наявності повного пакету документів. Це призводить до явної імітації активної діяльності. Вчителі не вбачають сенсу витрачати час на складні та тривалі курси, якщо їхня вартість у кредитах ЄКТС дорівнює вартості серії простих вебінарів.
Як це функціонує в глобальному контексті? У країнах, які займають провідні позиції в PISA, професійний розвиток не є окремим процесом від робочої діяльності, а інтегрований у структуру кар'єрного зростання.
Сінгапур: тут діє жорстка, але справедлива система. Вчитель має близько 100 оплачуваних годин на рік на навчання, але це не хаотичний вибір "чогось цікавого". Розвиток прив'язаний до стратегічних потреб школи й чітких кар'єрних щаблів. Рух від учителя-початківця до Senior Teacher, а згодом до Master Teacher передбачає не просто стаж, а демонстрацію нових компетенцій. Master Teacher -- це вже не просто викладач, а ментор, який навчає колег. І головне: кожен новий щабель означає істотне підвищення зарплати.
Велика Британія: замість того, щоб просто "натирати години", вчителі у Великій Британії користуються індивідуальними річними планами розвитку (PPDP). Цей підхід базується на принципі запланованого розвитку: педагоги не проходять випадкові курси, а формують свою траєкторію, погоджену з адміністрацією школи, після проведення самооцінки. Кожен новий етап логічно випливають з попередніх, створюючи цілісний професійний профіль.
США: тут спостерігається цікавий контраст. На фоні доступних дешевих курсів існують високоефективні Teacher Residencies — складні та витратні програми "входження в професію", що поєднують навчання з тривалою практикою під наглядом досвідчених наставників. Це ілюструє важливу істину: якість має свою ціну.
Український виклик: у нас наразі відсутня ця економічна та кар'єрна логіка. Підвищення кваліфікації майже не впливає на дохід, а відповідальність за менторство чи методичну підтримку колег часто залишається волонтерством, а не гідно оплачуваною інституційною нормою.
Освітній сектор України переповнений короткими онлайн-курсами. Хоча вони є зручними та економічними, міжнародні дослідження TALIS чітко показують: справжній ефект на навчальний процес мають лише програми тривалістю від 20 до 80 годин. Такі програми зазвичай розподілені в часі, включають виконання домашніх завдань, отримання зворотного зв'язку та супровід.
Пілотний проект "Гроші слідують за вчителем" пропонує педагогам віртуальний гаманець із сумою приблизно 1500 грн на рік, призначений для оплати послуг підвищення кваліфікації. Проте це створює суттєві ризики: адже цієї суми недостатньо для придбання серйозних, тривалих програм із супервізією, ринкова вартість яких починається від 6 до 10 тисяч гривень. Існує загроза, що реформа лише легалізує ринок недорогих, поверхневих онлайн-курсів.
Як це працює у світі? Країни з високою якістю освіти давно зрозуміли: найкраще навчання відбувається не на курсах, а безпосередньо в школі.
Фінляндія: тут фактично відсутній "ринок курсів" у нашому розумінні. Професійний розвиток інтегрований у щоденну роботу. Вчителі мають оплачуваний час для спільного планування уроків, проведення досліджень (Lesson Study) й аналізу успіхів учнів. Розвиток не купують у зовнішніх провайдерів -- його генерують усередині педагогічного колективу через взаємодію.
Канада (Онтаріо) акцентує увагу на Професійних навчальних спільнотах (PLC). Освіта тут сприймається як колективна діяльність, де в розкладі заплановані окремі дні для спільної роботи в командах. Це допомагає зменшити розрізненість: коли вчитель навчається самостійно, результати не такі ефективні, як у випадку, коли вся команда працює разом, впроваджуючи спільні методики.
Український виклик: нова постанова КМУ робить крок у правильному напрямку, офіційно визнаючи супервізію, наставництво та стажування як форми підвищення кваліфікації. Проте їх ефективне впровадження вимагає підготовлених супервізорів, а це -- нове кадрове поле, якого наразі не створено. Крім того, є ризик цифрового розриву: вчителям у сільській місцевості з поганим Інтернетом буде складніше користуватися платформою "Вектор", що може поглибити нерівність.
Одне з найскладніших питань, пов'язаних із реформуванням, полягає в тому, як правильно виміряти результативність професійного навчання. В міжнародній практиці для цього застосовується модель Кіркпатріка, що передбачає оцінку ефективності навчання за чотирма рівнями:
В Україні ми залишилися на першому етапі моделі Кіркпатріка, де основна увага приділяється оцінці реакції. Викладачі заповнюють анкети з питаннями: "Чи сподобався вам лектор?" та "Чи було цікаво?". Якщо учасники задоволені і отримали від лектора PDF-документ з коротким викладом чи рекомендаціями, вони вважають, що завдання виконано. Проте рівень задоволеності учасників часто не відображає їхнього професійного розвитку. Справжня цінність підвищення кваліфікації виявляється лише на третій та четвертій стадіях оцінювання. Це й демонструє реальну ефективність навчальних курсів.
Глобальний досвід базується на більш високих рівнях моделі Кіркпатріка.
Впровадження платформи "Вектор" відкриває перед нами технічні можливості для збору даних про ринок курсів підвищення кваліфікації вчителів: хто навчається, де і яким чином. Проте, якщо ця система стане лише реєстром фінансових операцій, а не потужним інструментом для оцінки якості освітніх програм, ми лише переведемо безлад в цифровий формат. Критично важливо, щоб держава або незалежні організації почали вимагати від постачальників освітніх послуг докази впливу їхніх програм на поведінку вчителів (третього рівня) та на результати учнів (четвертого рівня).
Реформа "Гроші йдуть за вчителем" є важливим, але лише початковим етапом. Вона забезпечує прозорість, усуває монополію інститутів післядипломної педагогічної освіти та формує сучасну цифрову інфраструктуру. Проте сам по собі цей інструмент не здатен вирішити проблеми системи.
Справжня трансформація відбудеться лише тоді, коли зміниться філософія професійного розвитку:
Українська освіта потребує не лише "електронного кабінету для вчителів", а й суттєвих змін у розумінні процесу професійного розвитку педагогів. Хоча вектор вказує на певний напрямок, його реальне наповнення змістом залежить від нашої здатності перейти від культури формального звітування до справжньої педагогічної майстерності. Без належних інвестицій і чесних критеріїв якості навіть найсучасніші цифрові рішення можуть залишитися лише вражаючим зовнішнім виглядом старої системи.
