17 годин з турнікетами, 20 хірургічних втручань та золота медаль: історія ветерана Збройних сил України, який втратив кінцівку.

Волейбол, баскетбол, регбі, піклбол, теніс, веслування, плавання, джіу-джитсу, самбо, стрільба з луку. Це не дисципліни до наступної Олімпіади, а захоплення і частина нового життя ветерана ЗСУ з Жовтих Вод Бориса Гунька.

Чоловік вирушив на фронт у самі початки повномасштабного вторгнення, де зазнав втрати кінцівки. Він пройшов складний шлях прийняття нової реальності, і саме спорт став для нього джерелом сили для продовження життя. Своїм досвідом боєць поділився з нашим виданням.

З основних у військові

Перед початком "великої" війни Борис жив у двох світах: вранці він відправлявся на завод, а ввечері змінював одяг і ставав ведучим на різних заходах — від дитячих свят до днів народження, а також виконував функції аніматора.

"Цікаве мирне життя. Звичайно, інформаційні попередження про війну лунали ще наприкінці 2021 року, та я тоді сумнівався, що Росія піде повномасштабним наступом на Україну. Хоча вже й були Крим та Донбас", -- розповідає Борис.

На світанку 24 лютого 2022 року чоловік, як і зазвичай, вирушив до свого робочого місця на завод.

"О п'ятій ранку я покинув свій дім, відправляючись на роботу. Чекаючи на автобус, почув звуки вибухів, але не звернув на це особливої уваги, вважаючи, що це просто шум з кар'єру, нічого серйозного. Коли ж я прибув на завод і заглянув у соціальні мережі, зрозумів, що розпочалося вторгнення," — ділиться своїми спогадами захисник.

Ще у 2014 році, після анексії Криму, Борис прагнув приєднатися до військових, проте його не взяли – на військово-лікарській комісії він отримав статус непридатного. Однак цього разу, коли загроза стала більш серйозною, ситуація змінилася.

"Необхідно було щось вжити. Взятися до дії. Моя родина велика: багато братів, батьки, бабуся. Всі вони потребували захисту. І, зрештою, не тільки моя сім'я була під загрозою. Залишатися байдужим було неможливо. Тож наступного ранку я вирушив до військкомату, отримав свій перший військовий квиток і вже ввечері опинився в армії," – згадує ветеран.

"У свідомості назавжди залишилися голоси товаришів."

Борис потрапив в інженерно-саперний підрозділ 17 Криворізької танкової бригади. Захищав Україну на Бахмутському напрямку, Херсонщині, воював в Часів Ярі, на Харківщині, приймав участь в бойових діях в Курській області РФ.

"Безумовно, страх супроводжував мене з першого до останнього дня служби. Призвичаїтися до війни неможливо. Спочатку я мав певні наївні, романтичні уявлення про війну та зброю, навіяні фільмами та літературою. У моїй уяві це здавалося історією про героїзм, велич, добро і зло. Проте насправді війна – це жах, кров, тремтіння, холод, невизначеність і смерть," - ділиться своїм досвідом боєць.

Первинне поранення чоловік зазнав неподалік від Бахмута — осколки вразили його шию, внаслідок чого він частково втратив слух. Однак, друге поранення, яке сталося в жовтні 2024 року, виявилось, на жаль, значно важчим.

"В ті дні ми працювали на Курщині і дуже багато. Займалися облаштуванням оборонних споруд. Я навіть кинув палити тоді, тому що просто не вистачало дихання, щоб швидко та якісно працювати. Коли ми все зробили, то на техніці вже вирушили додому. І в цей момент нас почали переслідувати ворожі міномети, артилерія, дрони... Тоді і прилетіло", -- розповідає військовий.

Захисник досі залишається в невіданні, що саме сталося, але внаслідок ворожого обстрілу у ветерана фактично було відрізано коліно.

"Я не згадую про біль чи шок від отриманого поранення. У моїй пам'яті залишилися лише крики товаришів, які також зазнали травм. Техніка зупинилася, ми зупинились біля окопу, мене витягли (рухатись я вже не міг) і почались тривалі години очікування на евакуацію," — розповідає Борис.

Ворог зрозумів, що йому вдалося зупинити групу українських військових, тому почав накривати район новими ударами. В хід пішли навіть керовані авіабомби. Через пекельний дощ зі снарядів евакуація була неможлива, тому довгих 17 (!) годин боєць провів з турнікетами на нозі, втративши багато крові.

Коли евакуація стала реальністю, Борис опинився в лікарні Сум, де йому довелося ампутувати пошкоджену ногу. Через синдром, спричинений турнікетом, медики не мали інших варіантів.

"Я лише благаю лікаря, щоб він зберіг якомога більше частини ноги, але турнікети були зав'язані занадто високо, через що почали відмирати м'язи," -- згадує ветеран.

Крім того, у військового виникли проблеми з нирками, внаслідок чого Бориса направили на лікування до столиці. В результаті ветеран переніс близько 20 (!) хірургічних втручань, включаючи повторні ампутації кінцівки.

У перші два місяці, поки я перебував у лікарнях, я намагався морально підтримувати свою родину. Я давав їм зрозуміти, що все гаразд, адже я залишився живим. Так, ногу вже не повернеш, але в моїй голові не було місця для негативних думок. Проте, повернувшись додому, я впав у депресію, і мушу зізнатися, це було нелегко. Але завдяки роботі з психологами я зміг подолати цей стан і зрозуміти своє місце у світі та свої можливості, -- поділився Борис.

"Цей шлях буде важким і виснажливим, але ми вийдемо переможцями."

Справжнє дослідження меж своїх можливостей чоловік розпочав лише після встановлення протеза. У військовослужбовця була проведена ампутація на значній висоті, тому навчитися знову ходити стало для нього справжнім випробуванням.

"Цей етап навчання тривав досить довго. Я багато часу проводив з реабілітологами, прогулюючись коридорами та вулицями. Приїжджаючи до міста, я досліджував парки, створюючи для себе різноманітні перешкоди та ускладнюючи умови ходьби, щоб зрозуміти, з чим я можу впоратися: доріжки, тротуари, плитка, щебінь, гравій і трава. Я не хотів обмежуватися думкою, що не зможу відвідати пляж через пісок, оскільки не вмів ходити по ньому. Моя любов до природи та риболовлі спонукала мене навчитися всьому цьому," -- ділиться своїм досвідом ветеран.

Згодом у житті цього захисника з'явилася справжня любов — спорт.

"До травми я мав справу зі спортом лише з-за мікрофона, -- усміхається чоловік. -- Я організовував міські змагання, вручав нагороди переможцям, коментував спортивні події. Це було моє максимум. Але після відновлення мер Жовтих Вод привів мене на стадіон до мого першого тренера, і з того моменту я почав тренуватися шість днів на тиждень по три години, і цього мені стало замало."

Ветеран відкриває, що все ще відчуває інтенсивний фантомний біль, проте зміцнює своє тіло, готуючи його до нових викликів, які ставить перед ним життя.

"Просто військові не звикли просити про допомогу, тому і я не планував постійно до когось звертатись, щоб мені десь допомогли піднятися чи щось піднесли. Тим паче, з роками тіло не молодіє", -- каже військовий.

На сьогоднішній день у спортивній кар'єрі Бориса вже є "золота" медаль у волейболі на візках, "срібло" у регбі та "бронзова" нагорода у метанні диска на престижних міжнародних змаганнях Marine Corps & Air Force Trials, які цього року відбулися в США.

"Командний дух, відчуття колективу, яке я втратив після поранення, знову повернулись. Це дуже вплинуло на мене і я намагаюся долучатися до всіх національних адаптивних змагань", -- зазначив захисник.

Борис непохитно впевнений у нашій перемозі: "Ми маємо надзвичайну силу волі та духу. Не можемо залишатися під чиїмось контролем, і це підтверджено історією. Це те, що поєднує нас з попередніми поколіннями українців. На цій основі виростають наша кмітливість, інтелект, новаторство та прагнення до свободи. Ми – вільний народ, який бажає володіти своєю землею. Саме це стане причиною нашого тріумфу. Так, шлях буде важким і сповненим випробувань, але я впевнений, що це обов'язково станеться", – підсумував Борис Гунько.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.